пʼятниця, 28 лютого 2014 р.

Леся Українка – символ епохи



       Леся Українка – символ епохи. Це величне ім’я є одним з найвідоміших у світі поезії та прози. Поетеса прожила хоч і коротке життя, зате сповнене любові, добра, сили волі, мужності і краси. Недаремно її твори користуються надзвичайною популярністю не лише в Україні, але й за кордоном. Вона запалила у серцях людей силу духу, вогонь відданості та патріотизму, віру в краще майбутнє. 
     Юні користувачі переглянули виставку-пам'ять: «Ні! Я жива!  Я буду вічно жити!» Ще не одне покоління буде пам’ятати цю прекрасну жінку і вона назавжди залишиться в серцях нашого народу.


       Чому серед славних  імен нашої історії Україна найбільше шанує Тараса Шевченка, Івана Франка і Лесю Українку?  Не пролили вони крові доброї на полі слави, не вибороли народові за свого життя свободи й незалежності, не примножили земель власної держави. А проте вони славніші від багатьох відомих державних мужів та прославлених лицарів меча. Славніші, бо завжди живі, завжди промовляють до нас, і на їхній голос озивається наша душа. Дорожчі нам, бо живуть у нашому серці, як власний голос нашого сумління і нашого світогляду. Шевченко, Франко і Леся Українка житимуть доти, доки живе народ, який їх породив, бо саме вони є виразниками його прагнень.
      Підступна, страшна недуга назавжди затьмарила дитячу радість, занапастила молодість, потоптала й знівечила жіноче щастя. Ніколи й нікому не заспівала Леся своєї колискової.
          Прожила Леся Українка всього лише сорок два роки, і тридцять три із них плідно працювала на літературній ниві. Похована в Києві на Байковому кладовищі між могилами батька і брата Михайла.  Леся, яка стільки зробила для розвитку рідної культури, була і залишається нашою національною гордістю.
      Видатні поети ніколи не залишають нас. Вони відходять у безсмертя. Їх твори читають і перечитують.
   
 
  По сторінках прочитаних книг юні користувачі виклали свої враження в малюнках.


Не стерлася райдужна сторінка,
Не вмерла пісня лісова,
Безсмертна Леся Українка
Була і є, повік жива.





середа, 26 лютого 2014 р.

Нічого в світі кращого нема, ніж захищати рідну Батьківщину


       23 лютого народ України святкує День захисника Вітчизни. В цей урочистий день ми вшановуємо всіх, хто причетний до цього високого звання, звання єдиного для всіх: від вкритих сивиною і увінчаних нагородами фронтовиків, до молоді, яка лише нещодавно одягла або одягне військову форму.
     Сердечно вітаємо Вас зі святом, яке увібрало в себе славні традиції, уособлює мужність і героїзм оборонців та визволителів рідної землі на всіх етапах її історії.
   Це свято є символом довіри та всенародної любові громадян до захисників Вітчизни, які надійно захищають мир і спокій нашого суспільства. Адже захист своєї країни, родини, дружини та дітей, в усі часи був покликанням та обов’язком справжніх чоловіків. 
   Бажаємо Вам незламної волі, богатирського здоров’я, звершення всіх Ваших мрій і бажань, високих досягнень у нелегкій праці на благо держави.
  До Дня захисника Вітчизни в бібліотеці було проведене  інформаційне прес-досьє: « Професія – захищати Батьківщину».
           Хоробрими, сміливими ростіть,
           Кордони України бережіть,
           Продовжуйте батьківську справу,
           Ростіть Вітчизні, всім на славу!


Як книга прийшла до людей

   24. 02 - 440 років тому  вийшла  у світ перша друкована книга "Апостол" у Львові.
     Книга – це велике диво, створене людиною. Ще не вміючи читати, ми розглядали малюнки до казок, слухали цікаві історії, які читали нам рідні. Книга супроводжує нас по життю. А чи замислювалися над тим, якою ж була та перша книга? Щоб дати відповідь на поставлене запитання, в нашій бібліотеці була проведена інформхвилинка: «Першій друкованій в Україні книзі «Апостол» - 440 років».
   1574 року у Львові побачив світ «Апостол» Івана Федорова. У цьому «богоспасенному місті» першодрукар опинився після того, як його вигнало з Москви реакційне духівництво. У Львові за фінансової допомоги небагатих громадян, але переважно власним коштом, Федоров створив першу українську книгу. Її особливості – великий формат, високий рівень оформлення та поліграфічного виконання. Підготовка до друку тривала рік. Як на той час, «Апостол» вийшов доволі великим накладом: близько 1200 примірників. Нині відомо про близько 120 книг, які зберігаються в найсолідніших книжкових зібраннях світу. Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського володіє п’ятьма примірниками: чотири зберігає відділ стародруків та рідкісних видань, один – відділ бібліотечних зібрань та історичних колекцій.
   Літургійний текст книги 1574 року з невеликими відмінностями повторює текст московського Апостола, що вийшов завдяки старанням Івана Федорова та Петра Мстиславця в 1564 р. Складається львівський «Апостол» із 278 аркушів. Розмір набірної шпальти 28 х 18 см. При друкуванні було використано той самий шрифт, що й в одноіменному московському виданні. Графіку шрифту розроблено на основі півуставу кириличних рукописних книг ХV – першої половини ХVI ст. На кількох аркушах є примітки іншим шрифтом – дрібним напівкурсивом, який вважається прототипом майбутнього острозького шрифту. Надруковано книгу на папері місцевого і польського виробництва. 


субота, 22 лютого 2014 р.

Мово рідна, слово рідне..!


Розвивайся, звеселяйся, моя рідна мово,
У барвінки зодягайся, моє щире слово.
Колосися житом в полі, піснею в оселі,
Щоб зростали наші діти мудрі і веселі.
Щоб на все життя з тобою ми запам'ятали,
Як з колиски дорогої мовоньку кохали.
                                               Л. Забашта
     21 лютого - свято унікальне. Винятковість його в тому, що воно є і спільним, і водночас вузько родинним для людей, яких об’єднала спільна історична доля в єдиний - народ. Це свято - День рідної мови. У Святому Письмі сказано: "Спочатку було Слово". Для кожної людини воно завжди спочатку. Немає народу, байдужого до рідної мови, до своєї землі, тієї, на якій він народився й живе. Немає в жодній мові й нерідних слів. Батьківська хата, материнська мова рідна земля - словосполучення, що несуть у собі величезний почуттєвий заряд.
   Мова - одне з багатьох див, створених людьми. Вона віддзеркалює душу народу, його історію. Тож нехай наші почуття на сьогоднішньому святі стануть не тільки емоційними, а і яскраво колоритними й незабутніми.
  До Міжнародного дня рідної мови в бібліотеці відкрита книжкова виставка: «Мово рідна, слово рідне!»

      «Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб. У мові наша стара культура, ознака нашого національного визнання…»   Іван Огієнко.


Рідна мова
Мово моя українська ,
Мова Шевченка й Франка.
Линеш ти гордо і дзвінко,
Наче гірська та ріка.
Ти подолала пороги,
Ти підточила граніт.
Вела народ до свободи -
Знав щоб Вкраїну весь світ.
Біля колиски матуся
Пісню дитині співа.
Линуть із вуст материнських
Ніжні та рідні слова
Будять вони в нашім серці
Пам'ять про подвиг батьків
Тих, не боялись що смерті
Буйних вітрів козаків
Линеш ти гордо і дзвінко
Наче гірська та ріка.
Мово моя українська,
Мово Шевченка й Франка.
    В рамках відзначення Міжнародного дня рідної мови в нашій книгозбірні була проведена гра-подорож: «Дзвенить струмочком рідна мова». З великим задоволенням юні користувачі брали участь у конкурсах.








    Рідна мова. Вона така неповторна, мелодійна і співуча, бо ввібрала в себе гомін дібров і луків, полів і лісів, духмяний, п’янкий запах рідної землі. Мова – це характер народу, його пам'ять, історія і духовна могутність.
    Мова - це показник культури людини. Недаремно кажуть: "Заговори, щоб я тебе побачив". Адже ми хочемо, щоб нас поважали, а для цього, як писав Борис Грінченко, насамперед треба бути українцями "думкою, мовою, ділом..."


четвер, 20 лютого 2014 р.

«Час і досі не загоїв рану – цей одвічний біль  Афганістану»
Минають дні, ідуть роки
Життя роки перегортає,
А біль Афгану навіки,
В душі чомусь не замовкає.


      2014 рік – Рік учасників бойових дій на території інших держав.(Указ Президента України № 329 / 2013).
  15  лютого  виповнюється  25  років  з  моменту  виводу  радянських  військ  з  Афганістану.
   Далекий грудень 1979... Далека та чужа країна Афганістан... Безглузда війна... Скільки смертей,скільки горя за 10 років. Проте ця безглуздість не применшує героїзму наших  воїнів там, в афганському пеклі. Ніхто та ніщо не має бути забутим, аби не забути - треба памятати, а щоб памятати - треба знати.
  Очі туманить ядуча сльоза, руки скувала утома,
  Палить їй душу афганська гроза-
  Син не вернувся додому.
  В неї він був ясночолий,як світ,
  Сонячно так усміхався,
  Ще й 20 не було йому літ...
  Юним навік і зостався,
  Ясеночки! Синочки! Сини!
  Колосочки вкраїнського поля,
  Скільки вас не вернулось з війни?
  Скільки гибіє ще у неволі?

    13 лютого в бібліотеці був проведений урок пам’яті: «Час і досі не загоїв рану – цей одвічний біль Афганістану». На урок пам’яті був запрошений учасник бойових дій в Афганістані Іщенко Віктор Миколайович, який зустрівся з учнями 8 класу (учитель історії Буцьківський О.І.), щоб  вшанувати тих, хто поліг у афганських ущелинах, та поклонитися тим, хто прийшов з війни живим.



  Віктор Миколайович розповів, що Афганістан став багатостраждальною землею. Там наші солдати, подаючи руку дружби і рятуючи долю людства, часом віддавали ще зовсім юне життя заради миру на землі. Віктор Миколайович  пройшов через жахи війни, через втрати та страждання. Він розповів проте, що бачив і відчував в той час. Присутніх ознайомив із світлинами з армійського альбому.


     Афганіська війна ще довго буде нагадувати про себе, поки живі матері й батьки, які втратили синів. Вона буде жити в памяті дітей, які виросли без батьків. Багато з них зовсім не знали тепла батьківських рук, інші ж все життя будуть берегти дитячі спогади про них. Час невблаганно робить свою справу. В глибину історії відходить війна... І дай Бог, щоб нікому і ніколи не довелося пережити такі страшні часи.
     

Вірш-реквієм  прочитала Ясківець Юлія.
Поставте скибку хліба на стакан
І голови схиліть в скорботі вічній
За тих, кого убив Афганістан,
Чиї він душі зранив і скалічив.
О, Україно! Ніжно пригорни
Усіх живих синів своїх, як мати,
Щоб ми уже не бачили війни,
Не чули щоб ніколи звук гармати.
     Пам'ять! Гірка пам'ять війни! Вона ніколи не згасне. Хвилиною мовчання присутні вшанували загиблих воїнів – афганців.


 Доповнила урок пам’яті книжкова виставка: «Крізь пекло Афганської війни»  і папка спогадів односельчан, які приймали участь у цій війні.


   
  Пам'ять живе у спогадах



    Останню колону радянських військ з Афганістану було виведено 15 лютого 1989 року. Участь держави у цьому військовому конфлікті коштувало нам життя більше 14 тисяч наших солдатів і офіцерів, здоров’я десятків тисяч військових. Будь - яка війна, як жорно ламає життя безлічі людей. Це жорстока правда. Поділяючи всю біль з тими, хто втратив на цій війні своїх рідних і близьких, дітей і чоловіків, віддаючи данину поваги всім учасникам подібних подій, офіційно, на законодавчому рівні в деяких суверенних державах, утворених на теренах колишнього СРСР, були встановлені відповідні пам’ятні дати. Є такий день і в Україні - це День вшанування учасників бойових дій на території інших держав, який встановлений Указом Президента Україниу 2004 році, і відтоді відзначається щорічно 15 лютого.
   Все далі в історію відходять події, пов’язані з Афганською війною, а спогади учасників бойових дій залишаються з нами. 
    Пройшовши суворі будні Афганістану,  людиною з легенди став наш земляк, підполковник мотострілкових військ, учасник бойових дій з 1983 по 1985 роки. На період ведення бойових дій був майором-начальником штабу окремої військової частини медичного батальйону.

Спогади
Гурина Миколи Вікторовича
  
В Афганістан Микола Вікторович  прибув 20  травня 1983 року літаком
із Ташкента в м. Кабул, з аеродрому разом з іншими прибувшими офіцерами був направлений на пересильний пункт, звідти нас протягом двох діб розподіляли по населених пунктах де дислокувалися частини, в яких нам доводилося служити протягом 2-х років.
    Після приземлення в Кабулі, - говорив Микола Вікторович, де відкривалася картина – начебто ми сіли в якусь чашу, де навколо гори. Біля аеродрому страшний пил, піднятий винтами літака і велика спека до 50 градусів. Вночі місто обстрілювалося мінами і ракетами.
    З Кабула він був відправлений гвинтокрилом на авіабазу Баграм – це 35 кілометрів від Кабула, на посаду начальника штабу військової частини окремого медичного батальйону.
     Бойові дії з нашої сторони проводилися за допомогою рейдових операцій по знешкодженню караванів ворога, які перевозили із інших країн у  Афганістан зброю та наркотики.
    Найбільші втрати за увесь  період бойових дій у Афганістані були у 1984 році під час проведення Пандшерської операції в ущелені з аналогічною назвою, коли загинуло 2.5 тисячі військовослужбовців 40 Армії, в тому числі мотострілковий батальйон із 500 чоловік  нашої мотострілкової Баграмської дивізії.
   Своїми бойовими спогадами ділився з користувачами нашої бібліотеки.



  Цих днів ні Микола Вікторович, ні інші військовослужбовці, які побували там, забути не зможуть ніколи. З тих далеких 80-х, як наш земляк повернувся з Афганістану, пройшло 25 років.
      Нагороди: за бойові заслуги, ветеран війни, воїну інтернаціоналісту, за бездоганну службу, від вдячного афганського народу, 60 років збройних сил СРСР, 70 років збройних сил.

  Спогади
Іщенка Віктора Миколайовича


      У травні став призовником. У навчальну частину направили в Вірменію в місто Кіровокан. Військову присягу прийняв у червні місяці. Основною метою участі у бойових діях в Афганістані був захист мирного населення, встановлення порядку, а основне – гідно представити свою Батьківщину.
     Моральний стан бійців був бойовий. У вільні хвилини писали листи додому, читали. Бійців гинуло  багато: одні під час обстрілів, інші - під час бойових дій. Найбільше боїв було в гірських частинах країни. Серед мирного населення було велике розуміння.  Люди, які не були зв’язані з бойовиками, ставилися до солдатів добре. В військовій частині побудовані бараки на 200-300 солдатів. Була польова кухня, баня.
     Коли дізнались про виведення військ з Афганістану, кожен мріяв залишитися живим і обійняти всю свою рідню. Наша частина виводилася з Афганістану 18 лютого. Нагороджений медаллю «70 лет ВС СССР», медаллю «Воину интернационалисту от благодатного народа», « Отличник Советской  Армии», «Захисник  Вітчизни».
    Віктор Миколайович відгукується на запрошення в бібліотеку, школу на зустрічі з молоддю.



Спогади
Ноздріна Сергія Івановича

      Народився  Сергій Іванович у 1959 році в с. Варварівці. У 1978 році був призваний до лав Радянської армії в м. Хорол. Потім у 1980 р. Проводився набір спецгрупи для інтернаціонального виконання місії в Афганістані. І він потрапив у цю групу.
     Військової техніки у спецгрупі не було. Так як там не було доріг, доводилося  ходити по гірських  стежках.
    Коли закінчився термін перебування в Афганістані Сергія Івановича, то довелося переправлятися своїм ходом. Іти пішки, а потім через кордон перепливати  річку човнами.
    У той час війна в Афганістані продовжувалася , тому набиралася нова спецгрупа, для бойових дій.
  Нагорода Сергія Івановича, як у прикордонника: «Отличник – пограничник первой и второй степени».

 Спогади
Скрипника Миколи Володимировича


     Микола Володимирович був зарахований у військову частину, яку направили в Афганістан. На той час це був 1979 рік, тобто Микола Володимирович був одним із перших солдатів.
      Проходили бойові навчання, щоб знали, як себе захистити.
     Природні умови дуже погані: спека до 40 градусів, гори, мало дерев, кущів. Люди там жили, брудні, голодні, за житло в них були глиняні маленькі  житла «хижини». Люди мовчазні, злякані.
   Микола Володимирович пробув там 8 місяців. Життя проходило в польових умовах кухня, баня. Спали в палатках. Воду  і продукти постійно привозили, але були випадки коли були голодні і не один день.
   Техніка була з Радянського Союзу: автомашини, танки, артилерія, інженерні війська.
   Нагороди:  медаль «Від Афганського народу», медаль «70 років Збройних Сил України СРСР», медаль «Захисник  Вітчизни», медаль «Воїн –Інтернаціоналіст».
  
Спогади
Кобилко Василя Миколайовича


      20 лютого 1969 року у с. Варварівці у сімї  колгоспників Кобилки Миколи Никифоровича та Кобилки Марії Панасівни народився син Василь, світловолосий голубоокий хлопчик. Закінчив 8 класів  Варварівської середньої школи, потім Карлівське СПТУ - 8, здобувши професію токаря.
    Доля не балувала Василя, йому довелося пройти пекло Афганістану: з 19.05.1987 року по 1.04.1989 року він виконував інтернаціональний обов’язок.  Майже 2 роки тяжких випробувань духу, сили, мужності.
   Василь Миколайович весь час працював механізатором. Його поважають колеги по роботі за працьовитість, щирість, скромність, стриманість, він «ніколи не кидає слів на вітер».
    Одружений, має доньку Тетяну, яка навчається в Полтавському університеті економіки і торгівлі.
     

субота, 15 лютого 2014 р.

Любов єднає душі і серця



    Цей день в нашій країні відзначають не так давно, але він став вже досить популярним,і всі ми залюбки поринаємо в атмосферу його чарівності.
    Любов- почуття світле і добре.Вона може бути до Батьківщини,до рідного села,до матері,до дівчини чи хлопця,і,звичайно до книги,до читання. В цей день свої почуття ми виражаємо – «валентинкою»,листівкою у вигляді сердечка,яка є незмінним атрибутом цього романтичного свята. «Валентинка» - це освідчення в коханні, за допомогою добрих та щирих слів,написаних у ній. В бібліотеці організована виставка «валентинок», а на «деревце», кожен  користувач  міг прикріпити «валентинку» з своїми побажаннями бібліотекарю, користувачам і бібліотеці.



     Любов – найпрекрасніше людське почуття.
    Любов – сонце людських почуттів,вона чудодійно змінює світ в наших очах, виявляє в нас усе найкраще, розкриває красу людської душі.Торкнімося своїми серцями цього дива, що змінює світ і нас у ньому, робить людей кращими, добрішими, благороднішими. Людина починається з любові, а любов виростає з дитинства, лагідного дотику маминих рук і ласкавого маминого слова, з тихої колискової і веселки в небі, з квітки вишні і яблуні під вікном, бо в квітці і дереві так багато добра до людини.


   Цього дня в нашій бібліотеці була відкрита літературна вітальня: «Ваша світлість любов». В цей чудовий романтичний день рекомендували користувачам прочитати книги на тему кохання.У книгах ви зможете заглибитись у світ вірних, щирих почуттів зі своїми улюбленими героями романів, в світ кохання, адже, воно вічне…
   Ми з дитинства любимо читати казки,потрапляти разом з героями на бали, зустрічатися з королями і королевами,ставати свідками казкових див. Казка нас переконує,що кохання та добро перемагають зло та негаразди. Давайте згадаємо їх.
1. Пєро і Мальвіна, О. Толстой «Золотий ключик або Пригоди Буратіно»

2. Дюймовочка і Ельф, Г. К. Андерсен «Дюймовочка»
3. Принц и Принцеса, Г. К. Андерсен «Принцеса на горошині»
4. Принц і Попелюшка, Ш. Перро «Попелюшка»
5. Принц і Русалочка, Г. К. Андерсен «Русалочка»
6. Кай і Герда, Г. К. Андерсен «Снігова королева»
7. Принцеса і Свинопас, Г. К. Андерсен «Свинопас»
8. Олов'яний солдатик і балерина, Г. К. Андерсен «Непохитний олов'яний солдатик»
9. Лускунчик і Марія, Ернст Теодор Амадей Гофман «Лускунчик і мишачий король»
10. Красуня та Чудовисько, С. Аксаков «Аленький цветочек».

   Юні користувачі в літературній вітальні прочитали легенди про святого Валентина, які рекомендуємо вам.
Легенди про святого Валентина.

  Історій, легенд і чуток про Святого Валентина ходить немало. Так хто ж він — Святий Валентин, що подарував всьому світу День Закоханих? 

  Говорять, що насправді святих Валентинів, що померли в Стародавньому Римі в 269 (за іншими джерелами в 270) році і шанованих в один і той же день, було два. Діяння їх вже давно стали легендою, і тепер уже ніхто точно не пам'ятає, якому ж з них було присвячене свято. Відоме тільки те, що один з них, молодший, був в Римі проповідником і лікарем. Під час гоніння на християн імператора Клавдія він був страчений. Інший Валентин, єпископ Тернійській, жив недалеко від Риму і загинув смертю мученика від рук язичників в тому ж 269 (270) році.
   Святий Валентин також був проповідником. І хоча в ті часи християни в Римі переслідувалися, він став священиком. Валентин жив за часів Клавдія II, що славився безліччю загарбницьких воєн. Коли у Клавдія виникли проблеми з набором нових солдатів в армію, він вирішив, що причина криється в прихильності солдатів до своїх дружин і сімей. І відмінив весілля і заручини. 

   І Валентин став не тільки молитися про здоров'я своїх пацієнтів, але і таємно вінчати закохані пари. Одного разу тюремник римського імператора постукав в двері Валентина. За руку він тримав свою сліпу дочку. Він дізнався про чудове лікування Валентина, і благав Валентина вилікувати дочку від сліпоти. Валентин знав, що недуга дівчини практично невиліковна, проте він дав слово, що зробить все можливе, щоб її вилікувати. Він призначив дівчині мазь для очей, і сказав прийти ще через деякий час. Пройшло декілька тижнів, але зір до дівчини так і не повернувся. Проте тюремник і його дочка не сумнівалися в своїй вірі в лікаря Валентина і продовжували приймати призначені трави і настої. 
   А в цей час до імператора дійшли чутки про таємні вінчання, які проводив Валентин. І в один з днів римські солдати увірвалися в житло Валентина, знищили ліки і узяли його під арешт. 
  Коли батько хворої дівчини дізнався про арешт Валентина, він хотів втрутитися, але був не в силах чим-небудь допомогти. Валентин знав, що скоро його стратять. Він попросив у тюремника папір, ручку і чорнило і швидко написав дівчині прощальний любовний лист. Валентина страчували того ж дня, 14 лютого. 
  Коли тюремник повернувся додому, його зустрічала дочка. Дівчина відкрила записку і знайшла усередині неї жовтий шафран (крокус). У записці було написано "Від твого Валентина". Дівчина узяла шафран на долоню, і його виблискуючі кольори осяяли її обличчя. Відбулося чудо: зір дівчини відновився.
  Символічно, що дата страти св. Валентина співпала з римськими торжествами на честь Юнони, богині любові. Згодом Валентин був похований в Римі (за іншими даними, частина його мощей знаходиться на його батьківщині в м. Терні, а частина — в церкві св. Антонія в Мадриді).
  Недивно, що про Валентина не забули і вибрали покровителем Всіх Закоханих. Як християнський мученик, потерпілий за віру, він був канонізований католицькою церквою. І в 496 році римський папа Геласіус оголосив 14 лютого днем Святого Валентина.
   Багато що в легендах про Святого Валентина співпадає і переплітається, але кожна з них має якийсь свій нюанс, який робить її відмінною від інших. Тут зібрані всі навіть самі немислимі легенди про Святого Валентина.
   У стародавньому Римі колись жив лікар по імені Валентин. Його називали "доктором гастрономом", оскільки він завжди був стурбований тим, щоб ліки, які він наказував приймати хворим, мали приємний смак. Для додання чудово смаку лікам він змішував гіркі мікстури з вином, молоком або медом. Він промивав рани вином і використовував трави для полегшення болю.
  Інша легенда розказує про священика Валентина, святого великомученика, що народився в третьому столітті нашої ери в місті Терні Римської імперії. У той далекий суворий час імператор Риму Юлій Клавдій II заборонив воїнам одружуватися, щоб не відволікатися від головних справ. Молодий священик Валентин таємно вінчав охочих і за це був засуджений до смерті. У в'язниці він познайомився з дочкою наглядача Джулією. Перед стратою він залишив дівчині лист з освідченням в коханні. Його страчували 14 лютого. Згідно іншим уявленням, в нього закохалася сліпа дочка тюремника. Валентин, як священик, що дав обітницю безшлюбності, не міг відповісти на її відчуття, але в ніч перед стратою (13 лютого) прислав їй зворушливий лист.
  Ще одна легенда відноситься до ранішого часу, коли Рим був язичницьким. Вона розказує про те, як християнський проповідник Валентин був посаджений у в'язницю за віру і за те, що він на очах у всіх зцілив дочку тюремника, дав їй зір. Його засудили до смерті, і 13 лютого, напередодні страти, він послав їй ніжний прощальний лист, на згадку про яке тепер в день Святого Валентина прийнято дарувати один одному вітальні листівки у вигляді сердечок, так звані "валентинки".
   По іншому переказу, Валентин народився в III столітті в місті Терні Римської імперії. Будучи священиком, Валентин займався медичною практикою, науковими дослідженнями. Ставши єпископом, Валентин допомагав закоханим писати листи із словами освідчення, мирив тих, хто був в сварці, таємно вінчав легіонерів, яким римський імператор Юлій Клавдій II не дозволяв одружуватися. За неслухняність імператору Валентина ув'язнили. Там він закохався в дочку наглядача, повернув їй зір. Але і це не врятувало Валентина — він був страчений. Перед смертю Валентин залишив своїй коханій записку, в якій підписався "Твій Валентин". Важко тепер сказати, якому богу молилася дочка наглядача, що прозріла, але вона першої вигукнула: "Він святий".
    Є ще одна легенда, яка свідчить: у ті далекі часи в Римській Імперії жив-був хлопець на ім'я Валентин. Він дуже любив дітей і завжди проводив багато часу з ними. Діти теж обожнювали його. Вони жили дружно, радісно і щасливо. Але коли Римський Імператор дізнався, що Святий Валентин не поклоняється тим богам, яким по його наказу було прийнято поклонятися в цій країні, його ув'язнили. Діти дуже скучали без свого старшого друга, часто приходили до в'язниці, приносили йому записочки з визнаннями пошани, про любов і тугу. Але нічого не врятувало Валентина. Ймовірно, його страчували 14 лютого в 269 або в 270 році до н.е.
    Як все було насправді, ми не знаємо і вже ніколи не дізнаємось, але, поза сумнівом, одне — Святий Валентин дійсно загинув в ім'я Кохання. І цьому Кохання було йому відпущено дивно багато на одне його коротке життя — любов до Бога, любов до прекрасної дівчини, любов до людей взагалі, яким він допомагав і як священик, і як лікар, і як просто прекрасна людина з величезною душею, що творить добро.


День Святого Валентина!!!
День закоханих й щасливих.
Люди люблять і чекають,
А чого? Самі не знають.
У цей день все може статись:
Кожен може закохатись.
Будуть серденька співати,
Будуть квіти дарувати,
Будуть усмішки сіяти,
Хлопці на гітарах грати.
Свято ласощів й кохання,
Свято радощів й бажання.
Все червоне і чудове,
Все мрійливе і казкове.
Навкруги сердець багато.
Кожен хоче ВІДЧУВАТИ
Звідусіль слова кохання,
Поцілунків відчування.
Люди люблять і цілують,
Всім серця свої дарують.
Закохайся у цей вечір –
Зараз буде це доречно!!!
    Ці «валентинки» для наших користувачів!