Гомер українського життя XX ст.

(110 років від дня народження Уласа Самчука)

“Я не тому письменник українського народу, 

що вмію писати.
Я тому письменник, що відчуваю обов’язок

 перед народом.
Бог вложив у мої руки перо. 

Хай буде дозволено мені
використати його для доброго, для потрібного” 

Улас Самчук

  Багаторівневим і художньо неординарним дослідженням практично однієї теми – випробуванням на живучість та міцність в соціально-політичних струсах XX віку ідеї української державності – Улас Самчук завдячує славою одного з найвизначніших прозаїків, хто творив у вигнанні.

Народився Улас Олексійович Самчук 20 лютого 1905 р. в с. Дермань теперішньої Рівненської області у порівняно заможній хліборобській родині. Згодом, уже в умовах еміграції, Самчук певний час (1929 – 1931) навчається у Бреславському університеті та в Українському вільному університеті у Празі.

  Мистецький геній Уласа Самчука був суто волинським за походженням, але за своїм масштабом всеукраїнським і загальнолюдським. Його постать у вітчизняному письменстві унікальна в кількох аспектах. З-поміж літературних жанрів він надавав перевагу романам, повістям, мемуарам. Перу У.Самчука належать два монументальні твори епопейного характеру – романи-трилогії «Волинь» та «Ост», які змальовують широку панораму соціальних зрушень в українському суспільстві протягом тривалого часу. Подібний випадок у світовій літературній практиці єдиний – прикладом є Гомер з його «Одіссеєю» та «Іліадою». На цій підставі критики називають письменника «Гомером ХХ століття». До речі, таку назву має і перегляд літератури, який розгорнутий в нашій бібліотеці.

  Але по-справжньому розкуто і повносило він дався взнаки в повісті «Марія» (1933) — про воістину страшні метаморфози людського буття в умовах більшовицького геноциду, серед тьми-тьмущої гріхів якого був і чи не найбільший — Голодомор. Це багатоконфліктний твір, у якому йдеться про боротьбу добра і зла, сутичку між ідеологіями, яка призвела до страшного голоду в Україні, до руїни, до загибелі роду. Автор в образі Марії показує долю жінки, яка мужньо пройшла крізь усі нелюдські випробування і наблизилася до біблійних героїнь, піднеслася до символу України.
  На захист викорінюваного на отчій землі господаря стає Улас Самчук і в повісті «Кулак» (1932), завершення якої збіглося з початком роботи над найвідомішим твором письменника — трилогією «Волинь». У 1936 р. Самчук завершує роман «Гори говорять», що був присвячений боротьбі закарпатських українців за незалежність, а в 1941 р. він разом з групою культурників (Олена та Михайло Теліги, Олег Ольжич, Іван Рогач, Олег Штуль) вирушає із Львова на Схід, аби почати конкретну роботу по здійсненню планів щодо української автономії. Після переїзду до Торонто (1948) більша частина творчих зусиль Самчука припадає на написання спогадів: «На білому коні» (1955), «Чого не гоїть огонь» (1959), «На коні вороному» (1975), «Плянета Ді-Пі » (1979). У 1980 р. вийшов останній з розпочатих і вивершених за океаном романів Самчука «Слідами піонерів», присвячений життю заокеанської української еміграції. А увінчує доробок Самчука (і трилогію «Ост») роман «Втеча від себе» (1982), у якому Іван Мороз знаходить другу, канадську свою домівку. Для самого письменника вона стала і місцем його поховання.

  Письменник прожив довге й напружене життя – 82 роки, майже половину з яких,  за кордоном. І все ж таки, сповнений гордістю та великим натхненням, любив повторювати: «Я був повний Україною мого власного уявлення і з нею я міг мандрувати в усі кінці світу». Які чудові слова! Як хотілося б, щоб кожен міг сказати про себе так само!