Його душа світилася зорею

З глибин народного життя вийшла поезія Василя Симоненка

…Вітер часу не остудив Симоненкових поезій,вогнем душі жаріють вони й сьогодні…

Олесь Гончар

  З високим чолом, назад зачесаним чорним волоссям, смаглявий, середнього зросту і з пронизливим поглядом – дивиться на нас з портрету поет-патріот Василь Симоненко, якого вирізняли унікальний світогляд та безкомпромісна любов до Батьківщини - так розпочала літературно-поетичну годину «Його душа світилася зорею» бібліотекар Таміла Вус.

  Та в історію України поет назавше ввійшов завдяки тому, що прокричав із двадцятого в двадцять перше століття гімн «Любіть людину». І досі, кого не запитаєш: «Ти знаєш, що ти – людина?», у відповідь почуєш:

«І хочеш того чи ні –

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні»

  Восьмого січня «витязю молодої української поезії» - 80 років.

  Символічно, що 2015 рік проголошено на Полтавщині і Черкащині роком Симоненка. Адже кожен з нас впевнений, що якби В. Симоненко сьогодні жив, то він зі своїм фотоапаратом, зі своїм записником був би на передовій на Сході країни, у вирі подій.

  Читаючи вірші Симоненка і думаєш: адже те, про що говорять уста, залежать від стану серця. Україна була у поета в серці, зверталась до юних користувачів вихователь школи-інтернату Вікторія Сторожева, читаючи рядки вірша Василя Симоненка:

«Я хочу бути несамовитим,

Я хочу в полум’ї згоріть,

Щоб не жаліти за прожитим,

Димком на світі не чадіть».

  За вікном сутеніло, а в бібліотеці ще довго линули рядки з віршів поета, горіла свічка і його душа світилася зорею.