Книга пам'яті мого роду

Робота користувача бібліотеки Світлани Бегмат,

учасниці  Всеукраїнського конкурсу:

«Книга пам’яті мого роду»

Номінація: «Сімейна книга пам’яті»

Із року в рік часопис віддаляє

Своїх нащадків далі від війни.

Та травень нам знову нагадає,

Як із життя ішли його сини

  Пам'ять... Вона нетлінна і вічна. Вона дивиться на нас із старих фронтових фотографій, з тих речей, які зберігаються в родинах. Ми всі повинні знати історію свого села чи міста, родини, завжди пам’ятати про ту землю, на якій народилися. Народ, позбавлений пам’яті, позбавлений своєї історії, не може існувати й розвиватися.

  Дорога ціна, заплачена українським народом за участь у найстрашнішій за всю світову історію війни.  Не щезне з пам’яті людської, не йде в забуття великий подвиг і велика трагедія нашого народу – його битва, його перемога над нацизмом. Вона увірвалась у дитинство і юність наших бабусь і дідів, прадідів і прабабусь, мов чорний смерч. Підпалила нашу квітучу землю, палала ненька-Україна.

  Війна… Це страшне лихо, яке  увійшло в кожен дім, сім’ю. Війна розбила сім’ї, розділила закоханих, забрала батьків і матерів у дітей. 

  Час спливає невпинно і безжалісно. З кожним роком, з кожним днем все менше серед нас ветеранів Другої світової війни. Але є ті люди, які мають право розповісти про війну від імені всіх солдат, що здобули Перемогу, від імені тих, що дійшли і не дійшли до неї, нагороджених і ненагороджених, живих і мертвих.

  Рідна земле! Пам’яттю людською ми збережемо героїчний подвиг твій. Так писав у своєму вірші наш односельчанин В. Капустян.

Не буває біди, щоб прийшла назавжди,

Хоч у серці й лишають вічні сліди.

Наче слід від свинцю, наче рани бійця,

Ми несем у душі ці сліди до кінця,

І ніщо у душі тих слідів не стирає,

 А це значить, що пам'ять у нас не вмирає.

Полягли наші пращури в роки війни,

 Та від нелюдів світ захистили вони.

І без них виросли їх дочки й сини, 

Вже й онуки і правнуки в них підросли.

На стіні фотокартка, як пам'ять жива,

Тож згадаємо з вдячністю їх імена.

  У кожній сім’ї був свій солдат-захисник, і є своя пам'ять. А якби ще й наші діди, бабусі та батьки зуміли зберегти для нас якісь сімейні реліквії і підкріпити їх цікавими історіями.

  «Заглянути» в свій родовід, розповісти про своїх прадідів, які теж воювали, допомогла мені моя бабуся  - Віра Олексіївна Бегмат, ветеран педагогічної праці, а зараз завідуюча Варварівським народним історичним музеєм, голова первинної Ради ветеранів села. Вона дитина війни. Вдивляючись у очі свого тата, який уважно спостерігав все життя із світлин, вона говорить: «Батьку, розминулись ми навік з тобою…»

  «Їй було 4 роки. Батько сильними руками піднімає її до прикрашеної ялинки, і вона ножицями відрізає цукерки. Ось і все. Цей уривок дитячої пам’яті став дорогоцінним скарбом на всі роки життя моєї любої бабусі.

  Мій прадідусь Олексій Панасович Дзьох з прабабусею Марією Євменівною, сином Олексієм та донькою Вірою (моєю бабусею), жив у Ланній Карлівського району Полтавської області, працював залізничником на місцевому цукровому заводі. Навесні 1941 року його мобілізували, він у квітні-травні проходив військове навчання у Яреськах. Прабабуся зрідка навідувалася до нього. А то якось прадідусь попросив: «Привези наступного разу дітей, я так за ними скучив!». Але наступного разу вже не було, бо того дня почалася війна. Прадідусь, артилерист, пішов на фронт. З тих пір від нього не отримали жодної вісточки.

  Наближався фронт. Готуючись до окупації, частину заводського обладнання утопили в ставку, частину евакуювали. Щойно до Ланни зайшли фашисти, як поліцаї вигнали прабабусю з дітьми із квартири, адже ми були сім’єю комуніста. Зібрали вони у вузол речі, взяли за мотузку корову та й пішли у Котлярівку до прадідусевих батьків. Але  там були свої поліцаї! Погрожуючи розстріляти всіх, вигнали на вулицю. Залишався останній варіант – іти в Редути до прабабусиних батьків. І там усе повторилося.

  Повернулися вони в Ланну, знайшли прихисток під напнутим рядном. Прабабуся закопала у купу гною швейну машину «Зінгер». А корова стояла біля них просто неба. Так жили до самих холодів. Тоді добрі люди впустили їх у куточок своєї хатини, виділили їм піл (таке дерев’яне ліжко). Прабабуся ходила на якусь роботу, а моя бабуся з своїм братом, обнявшись, щоб було тепліше, чекала на неї. Мріяли про батька, про те, що скоро війна закінчиться…

  Після 2 років окупації, коли радянські війська погнали ворога на захід, почали повертатися з евакуації ланнівці.

  Мою прабабусю у листопаді 1943-го відправили у ліси на Брянщині випилювати повалені вибухами дерева, а моя бабуся з братиком залишилися самі: йому – 13, а бабусі 6. Як жили, що їли бабуся пам’ятає мало, а ось, що накосили сіна корові на зиму, пам’ятає добре.

  25 травня 1944 року, саме у день його 14-ліття, бабусиного брата не стало. Він пас корів і пішов вирізати вудлище. Поблизу жінка саджала городину, а її дитина гралась якоюсь залізячкою. Ішли три хлопці, забрали  ту цяцьку і один кинув Альоші  під ноги. То була німецька міна. Брат моєї бабусі і його товариш Борис були тяжко поранені і померли, а двох їх  друзів покалічило. 

  Здавалось, що разом із сином померла і прабабусина душа. Бабуся з своєю мамою жили в землянці, а поруч будували мазанку. Бабуся ходила до школи, хоч були великі злидні. У бабусі були якісь ботиночки, але не було панчіх. Не багатими були й інші її ровесники, які навіть мали батьків. Та все ж всі вчилися дуже старанно.

  У бабусі ніколи з голови не виходив батько. Інші, хто пропав безвісти, знаходилися, хтось отримував похоронку. А нам… нічого! Бувало мама моєї бабусі зварить пісний борщ і каже: «Ану виглянь, чи не йде тато». Бабуся місяцями чекала, вдивляючись в дорогу…

А тоді прийшло повідомлення, що Олексій Дзьох  пропав безвісти у 1944 році.

  Після закінчення школи бабуся вступила до Полтавського педінституту. Потім працювала вихователем у дитячому будинку, який був тоді в нашому селі. А в нечасті вільні хвилини увесь час думала: ось був би в мене батько! Він би порадив, допоміг прийняти якесь рішення.

  Моя бабуся хоче, щоб внуки і правнуки знали, якою ціною їм дісталося те, що вони мають, і цінували його. Цінували своїх батьків, бо це в житті найдорожче.

Бабуся працювала вчителем історії,  сільським головою, а як голова первинної ради ветеранів, побувавши в багатьох родинах односельців, переймається долею кожного жителя нашого села.

  Традиційно кожного року односельців-ветеранів вітає генеральний директор ПСП «Орач» депутат районної ради Олег Бегмат. В селі воювали – 780 чоловік, 412 – загинуло, 98 з війни повернулися інвалідами, під час окупації села загинув 21 мирний житель. На кінець 1945 року, односельчани - учасники бойових дій отримали 386 нагород. Сьогодні серед нас проживає єдиний ветеран Другої світової війни, учасник бойових дій - Григорій Маркович Бабенко. 

  В нашому селі музей – це нетлінні мости з минулого в майбутнє. Моя бабуся є хранителькою минувшини, берегинею. Вона формує у підростаючого покоління патріотичну свідомість,  виховує шанобливе ставлення до пам’яті свого роду.

  Сьогодні набули нового змісту слова: «Слава Україні – Героям слава!» Встають сини і дочки України, і йдуть захищати рідну землю, пам’ятаючи про славу й гордість свого волелюбного народу. Народу, який не схиляв голову перед ворогами, не корився лихій долі і ніколи не забував про своїх героїв. Воїни добра, я вірю, що світло, яке ви несете в своїх душах, розвіє пітьму, і над нашою землею засяє сонце миру і добра!  

  У наших душах завжди  живе глибоке переконання, що не вмре народ, не поляже, який має таке глибоке коріння, історію, прекрасну мову. Хочеться вірити, що моє покоління, яке зросло у своїй незалежній державі, підійме нашу Україну на новий рівень. Наш святий обов’язок  - зберегти те, що нам передали наші предки і передати нашим нащадкам.

  Думаю, що кожен юнак і кожна юнка епіграфом до свого життя можуть взяти такі рядки:

«Треба жить, щоб в землю врізать

Слід глибокий і помітний,

Щоб твоя лишилась справа,

Як той дуб тисячолітній».