28 квітня – День читання великої поезії.

«Поезія – це найважливіше культурне явище, всеосяжна мова, що передає внутрішнє прагнення людини жити разом з іншими і тим самим необхідна для зближення народів. Будучи відображенням і дзеркалом суспільства, поезія – головний засіб самоствердження і дієвий важіль творчості, прогресу та всезагального розвитку. Поезія допомагає нам жити разом. Вона необхідна для встановлення діалогу між культурами та для гармонійної взаємодії між різними суспільствами. Заохочення поетичної творчості, її поширення та перекладу – це ще один із чинників сприяння культурному різноманіттю, життєво важливе джерело натхнення, відроджуване живою єдністю поета в багатогранних проявах його творчості».

Завдання поезії – розтривожити душу, примусити людину відгукнутися.
Це нематеріальний, але цілком відчутний дотик. Поезія може віднайти сховані у кожному з нас глибини. Справжня поезія – неповторна. Справжня поезія – безсмертна. Кажуть, що поезія – це голос істини, голос правди. Той, хто чує його, здатний піднятися на вершини духу, згуртувати націю, об’єднати людство. В цей день бібліотека вас знайомить з місцевими поетами і їх творчістю.

Полежаєва   Наталія Анатоліївна

   Любить писати вірші про своє рідне село, про природу. Директор будинку культури.

Земля Варварівська!

Давала ти не раз

Людей славетних

І великих світу:

Герой Сергій Родинка –

Справжній льотчик, ас –

Село прославив;

Пам’ятайте, люди!

Труда героїв ти зростило теж,

Село – колиска, мудрості коріння,

Тут колисало і дало без меж

Наснаги творчої, і сили, і горіння.

Тут мав би буть

І є тут неодмінно

Славетний лікар,

Слави віртуоз,

Заслужений учитель України

Й художник справний,

І служитель муз…

І не могло б так буть,

Щоб ця багата

Земля, де Бог дарує благодать,

Була б на добрі люди не багата,

Бо віддавати краще, аніж брать,

Достойні ж будьмо ми землі цієї!

Хай кожен день прожитий, кожна мить

Прикрасить світ від користі твоєї,

Щоб в цім селі нам будувать і жить.

Анатолію Михайленку

Весніє небо над селом і в цю хорошу добру днину,

Огорнену ясним теплом, ми знову славимо людину,

Людину праці і добра, письменника рясної долі

Земля полтавська що дала, а він навчався в нашій школі.

А він ходив по цих стежках, - він, Анатолій Михайленко,

У творах, у своїх книжках згадав Варварівку частенько,

Дитинство з юністю  пройшли у нашім краї,

Сади для нього тут цвіли, криниць вербових водограї.

Тут він свою осмислив суть, до книг тягнувся, до пізнання,

Ази науки зміг збагнуть і перше тут відчув кохання.

Батьків з дитинства шанував, про матінку писав і татка,

І словом вправно малював, про край наш залишивши згадку.

Село йому талант дало, дало й талант – перу служити

І силу – стати на крило, горіти, піснею летіти.

Він прагнув, як Олесь Гончар, буть журналістом, йти до бою,

І серця полум’яний жар, і духу міць він ніс з собою.

Він посадить бажав свій сад, засіять грядку біля хати,

І весь сільський неквапний лад зумів у слові передати.

Любив, любив, бо справді жив єдину жінку неповторну,

Мов квітку ніжну боронив і віддавав себе на повну.

Багато їздив тут і там, така вже доля журналіста.

І доль людських безцінний крам вплітав у творчість світлу й чисту.

Ризикував і рвався ввись, цінив усе живе на світі…

І в Заполяр’ї   був  колись, й в чорнобильськім гарячім квітні…

І той Чорнобиль був як злам, зумів він болем підкосити

І гіркотою людських драм письменницьке життя з’ятрити.

Творив і мріяв без спочинку, і книгу в добрую годину

 Про ту козачку – українку робив, як пісню лебедину.

Лишилось жити його слово, а він пішов,…схилились квіти…

Цвітуть каштани й липи знову, й приходить знову теплий квітень.

Ви – книгою у нашім домі, ви думкою у слушний час

Такі далекі і знайомі десь тут завжди посеред нас.

Бегмат Світлана

Студентка. Майбутній юрист. Любить писати про природу, про свій рідний край.

Моя Батьківщина

У кожного із нас є своя Батьківщина,

Для мене і друзів рідна – Карлівщина.

І я найщасливіша в світі людина,

Бо тут моя школа, дім і родина.

У нас неозорі родючі поля –

Це Карлівщина твоя і моя!

Трави буяють в ранковій росі –

Як не радіти зеленій красі?!

Чудовий ліс у будь-яку погоду,

Коли сяє сонце і в негоду.

Ось проліски тендітні розквітають,

І птахи голосно навкруги співають.

А понад лісом Орчик протікає,

І наше місто рідне звеселяє

Хатинки тонуть у садах – яка краса!

Над ними  - голубі  безкраї небеса.

Словами важко передать мою любов,

Та повторятиму я знов і знов:

У нас, карлівчан, Батьківщина одна,

І звісно ж найкраща у світі вона!

Рідне село

 Батьківщина у кожного своя

Для мене це - рідна варварівська земля

Де річка Орчик протікає

Де дитинство моє минає.

Я люблю своє село

Тут скільки всього було -

Тут луки, трави і гаї

Тут все найкраще в світі

Не відшукати на землі такого місця.

Де чорноземів  поля родючі,

Сади  красиві і квітучі,

Де трави буяють в ранковій росі

Як не радіти зеленій красі

Чудовий ліс у будь - яку погоду

Коли сяє сонце і в негоду

Ось проліски тендітні розквітають

І птахи голосно  навкруг співають

Хатинки тануть у садах -яка краса,

Над ними голубі безкраї небеса.

Тут люди гарні, працьовиті

Місця красиві мальовничі

Тут рідне все, тут все моє

Усе знайоме й миле

І я завдячую землі,

 Що тут мене зростила.

Гонтар Алла Анатоліївна

Варварівка моя

 Де тихоплинний Орчик,

Де ліс стоїть стіною,

Де луки розляглись

Шовковою травою,

Де очерет колише

Свої казкові сни,

Щоб у гніздечках спали

Пташині малюки…

Стоїть красива, сильна,

І мила і свята,

У гордості величній

Варварівка моя.

Такою пам’ятаю

Її з дитинства я.

Казковою країною

Мені вона була.

Красива і велична

Варварівка моя.

Її левади й луки,

І береги ріки.

Її джерела в лісі,

Що поять нас завжди.

Її сади весняні,

Що манять нас мигцем.

Її глибокі балки,

Що пахнуть чебрецем.

Така красива й мила

Для  мене лиш одна.

Розкинулась в долині

Варварівка моя.

Цвіти, ясній моє село

Цвіти, ясній моє село

В оцю недобрую годину!

Щоб вітром змін не занесло

Спустілого на половину.

Так сумно дивишся на світ,

Безмовно плачуть мальви-очі,

Спадає листя жовте з віт,

Сичі голосять серед ночі…

Ти не сумуй, моє село

Тобі ще довго з нами жити,

Бо ще гніздо лелека в’є,

Бо ще сміються дзвінко діти.

Аліна Залімська (Нізгурова)

Моє село співає навесні

Моє село співає навесні,

Коли дерева одягають шати.

Звучать птахів наспіви голосні,

Бо як у таку пору не співати?!

Коли весь сад убрався в білий дим

І потонув у запахах до ночі…

Його люблю святковим, отаким,

Що довго відвести не можу очі…

Коли трава проб’ється із землі

І на березі листя затріпоче,

Коли в хмільній весняній диво-млі

Ущент горять, як зорі, теплі ночі…

Коли бузки густі вберуться в цвіт,

Від співу солов’їв стає затісно,

Тоді аж серце проситься в політ,

Розчулившись від неземної пісні.

Моє село співає навесні,

Бо як у таку пору не співати!

Як добре, що я чула ті пісні

І захотіла людям розказати!

Анна Нізгурова

МОЄМУ ПОЛТАВСЬКОМУ КРАЮ

Купаюсь у квітах пахучих,

Збиваю ранкову росу.

Свою Полтавщину співучу

У серці дівочім несу.

Тут гнеться червона калина

І бродять вервечки беріз,

Літають пісні лебедині,

Співають і річка, і ліс.

І б’ються прибої пшениці

У білу хатину мою…

Я силу черпаю з криниці

 В Полтавському милім краю.

Тут пам’яті свічка зоріє

У квітах осінніх ясних.

Не вмерли з померлими мрії,

Бо ми народилися з них.

Взяла я нескорену вдачу

З солдатських нестрачених мрій,

Щоб юність і чисту й гарячу

Віддати землі дорогій.

ДО РІДНОЇ МОВИ

I

Мово моя світанкова,

Сонце у краплі роси,

Пісня велична, святкова

І голубий небосхил...

Сонячна мамина ласка,

Батьківська пересторога,

Дивна бабусина казка

І дідусева розмова…

Мово моя українська –

Квітів барвистий розмай,

Рідна дитинства колиска –

Милий Полтавський край.

Стиха веду я розмови,

Дзвінко співаю пісні…

Мово моя калинова,

Ти до вподоби мені!

Мово велична й натхненна,

Пройшла ти крізь терни зловісні,

Ти починалась для мене

Із колискової пісні.

Тебе я вивчаю у школі,

І твори пишу, і вірші.

Тобі я освідчуюсь в любові,

Тебе збережу у душі!

II

Моя калиновая мово!

Ти – квітка, омита в росі,

Ти – доля моя світанкова,

Ти – стрічка в дівочій косі…

Калина квітуюча в лузі,

І пісня дзвінка солов’я,

Веселі і приязні друзі

Й привітна родина моя…

Привільна й легка ти, як  вітер,

У рідній моїй стороні,

Красива й пахуча, мов квіти,

Що радують очі мені.

Проста ти, як правда і воля,

Мов лихо, тяжка до плачу.

Тобою мільйони говорять,

А я по-вкраїнськи мовчу.

Тобою так само мовчали

Раби на галерах німі,

Коли у полон потрапляли

Та мучились на чужині.

І в роки голодомору,

Поїдаючи листя рослин,

Тобою мовчали, а потім

Безмовних на цвинтар несли…

Безжальні в природи закони –

Горить поминальна свіча…

Тобою мовчали мільйони,

Бо гинули ті, хто кричав!

Та ти розквітала так пишно

Суцвіттям народних пісень,

Словами Шевченка і Вишні

Грядущий твій повниться день…

Франка гнів і Лесине серце

Тебе пробудило від сну…

Чи чуєте як воно рветься

У пісню борні голосну?

Чи чуєте, досить мовчати!

Розбийте терпимість століть!

За вами, Іуди й Пілати,

Згорьована правда стоїть!

В роз’ятрених болями ранах,

Хоч в погляді страху нема,

До панських палаців не звана,

Та вже, далебі, не німа!..

Веду я змістовну розмову

В сім’ї українській моїй

Про мову свою калинову…

І вчусь НЕ МОВЧАТИ на ній!

Капустян Володимир Нілович

     Працював Володимир Нілович вчителем, директором школи, а далі доля так склалася, що проживав Володимир Нілович і в нашій столиці, (бувши обраний депутатом Верховної Ради II скликання). Потім працював в Адміністрації Президента, але душею був на своїй маленькій батьківщині, рідному селі Варварівці. Завжди порівнюючи побудовану своїми руками хату з міською квартирою називав багато приємних переваг. Будинок, а біля нього його улюблений сад – нескінченний простір для самовираження, а ще квіти, які квітнуть на подвір’ї родини Капустян з ранньої весни до пізньої осені. А ще Володимир Нілович любить писати вірші.

Я тут родивсь,

Я виріс тут,

Я тут живу,

Я буду тут.

Бо це моє село,

Бо тут є мій Куток,

Мої Захлюпанка і Гуринівка,

Тут є куточок райський Менжунівка.

В селі моєму є Орач, Тернове,

І є тут Сталінське,

Є Кірова і Жовтень.

І є тут Стовповик,

Хоча він майже зник.

Була тут Слобода,

Яку забудували.

А «Білу школу» і «церковну» зруйнували.

Бо віджили свій вік.

Тут є ріка мого дитинства Орчик,

Що віддавна була собі кордоном

Між степом половецьким і землею,

Що Київською Руссю величалась.

На річці Пасіка і Гадунова яма,

Вудьхова яма й Острівець вузенький,

Ізвивистий рівчак,

Такий собі маленький.

Був брід, де ми купатись не боялись,

І був місток, якого всі чекали.

Бо після льодоходу,

Його ловили десь неподалік від броду,

А то і дальше.

За річкою на березі високім

Стіною ліс стоїть,

Він гору закриває.

Там є Байрак, криниць там є немало.

Там є урочище, що зветься Капусняк.

Було в ньому квітів не зліченно,

Горіхів лісових, суниць червоних,

І гнізд пташиних море.

Багато можна говорить про це село,

Що понад Орчиком цвіло.

Варварівка моє село зоветься.

Ім’ям святої нарекли його.

І в пам’яті людській нехай озветься

Все те, що доброго у цім селі було.

Вівчаренко Світлана Миколаївна

У весняний день

світ подарував

Нам нове життя,

Це ж Тарас прийшов

Показати все, розказать  усе.

Як нам краще жить,

Україну гідно, так любить

І лани, і кручі,

Ще й Дніпро могучий

Батька, матір, брата і сестру

Всю свою рідню.

Ти будеш жити Наш Тарас,

Вовіки, нині повсякчас

Ми не забудем твоє слово,

Завжди згадаємо про нього.