«Поезія –
це найважливіше культурне явище, всеосяжна мова, що передає внутрішнє прагнення
людини жити разом з іншими і тим самим необхідна для зближення народів. Будучи
відображенням і дзеркалом суспільства, поезія – головний засіб самоствердження
і дієвий важіль творчості, прогресу та всезагального розвитку. Поезія допомагає
нам жити разом. Вона необхідна для встановлення діалогу між культурами та для
гармонійної взаємодії між різними суспільствами.
Заохочення поетичної творчості, її поширення та перекладу – це ще один із
чинників сприяння культурному різноманіттю, життєво важливе джерело натхнення,
відроджуване живою єдністю поета в багатогранних проявах його творчості».
Завдання поезії – розтривожити душу, примусити людину
відгукнутися.
Це нематеріальний, але цілком відчутний дотик. Поезія може віднайти сховані у кожному з нас глибини. Справжня поезія – неповторна. Справжня поезія – безсмертна. Кажуть, що поезія – це голос істини, голос правди. Той, хто чує його, здатний піднятися на вершини духу, згуртувати націю, об’єднати людство. В цей день бібліотека вас знайомить з місцевими поетами і їх творчістю.
Це нематеріальний, але цілком відчутний дотик. Поезія може віднайти сховані у кожному з нас глибини. Справжня поезія – неповторна. Справжня поезія – безсмертна. Кажуть, що поезія – це голос істини, голос правди. Той, хто чує його, здатний піднятися на вершини духу, згуртувати націю, об’єднати людство. В цей день бібліотека вас знайомить з місцевими поетами і їх творчістю.
Полежаєва Наталія Анатоліївна
Земля
Варварівська!
Давала
ти не раз
Людей
славетних
І
великих світу:
Герой
Сергій Родинка –
Справжній
льотчик, ас –
Село
прославив;
Пам’ятайте,
люди!
Труда
героїв ти зростило теж,
Село
– колиска, мудрості коріння,
Тут
колисало і дало без меж
Наснаги
творчої, і сили, і горіння.
Тут
мав би буть
І
є тут неодмінно
Славетний
лікар,
Слави
віртуоз,
Заслужений
учитель України
Й
художник справний,
І
служитель муз…
І
не могло б так буть,
Щоб
ця багата
Земля,
де Бог дарує благодать,
Була
б на добрі люди не багата,
Бо
віддавати краще, аніж брать,
Достойні
ж будьмо ми землі цієї!
Хай
кожен день прожитий, кожна мить
Прикрасить
світ від користі твоєї,
Щоб
в цім селі нам будувать і жить.
Анатолію Михайленку
Весніє небо над селом і в цю хорошу добру
днину,
Огорнену ясним теплом, ми знову славимо
людину,
Людину праці і добра, письменника рясної долі
Земля полтавська що дала, а він навчався в
нашій школі.
А він ходив по цих стежках, - він, Анатолій
Михайленко,
У творах, у своїх книжках згадав Варварівку
частенько,
Дитинство з юністю пройшли у нашім краї,
Сади для нього тут цвіли, криниць вербових
водограї.
Тут він свою осмислив суть, до книг тягнувся,
до пізнання,
Ази науки зміг збагнуть і перше тут відчув кохання.
Батьків з дитинства шанував, про матінку писав
і татка,
І словом вправно малював, про край наш
залишивши згадку.
Село йому талант дало, дало й талант – перу
служити
І силу – стати на крило, горіти, піснею
летіти.
Він прагнув, як Олесь Гончар, буть журналістом,
йти до бою,
І серця полум’яний жар, і духу міць він ніс з
собою.
Він посадить бажав свій сад, засіять грядку
біля хати,
І весь сільський неквапний лад зумів у слові
передати.
Любив, любив, бо справді жив єдину жінку
неповторну,
Мов квітку ніжну боронив і віддавав себе на
повну.
Багато їздив тут і там, така вже доля
журналіста.
І доль людських безцінний крам вплітав у
творчість світлу й чисту.
Ризикував і рвався ввись, цінив усе живе на
світі…
І в Заполяр’ї
був колись, й в чорнобильськім гарячім квітні…
І той Чорнобиль був як злам, зумів він болем
підкосити
І гіркотою людських драм письменницьке життя з’ятрити.
Творив і мріяв без спочинку, і книгу в добрую
годину
Про ту козачку – українку робив, як
пісню лебедину.
Лишилось жити його слово, а він
пішов,…схилились квіти…
Цвітуть каштани й липи знову, й приходить
знову теплий квітень.
Ви – книгою у нашім домі, ви думкою у слушний
час
Такі далекі і знайомі десь тут завжди посеред
нас.
