Літописець української героїки

Павло Загребельний

(1924 – 2009)

 "Головне в літературі – написати, але написати так, щоб  люди  прочитали,  поєднати  людські  серця, примусити їх здригатися"

                                                                   П. Загребельний

 Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р. у придніпрянському селі Солошиному на Полтавщині. 1941 р., закінчивши школу, майбутній письменник пішов добровольцем на фронт: став курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, був двічі поранений.

  Після другого поранення 1942 р. потрапив у полон і до лютого 1945 р. поневірявся по нацистських концтаборах. Після звільнення працював у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. 1946 р. П. Загребельний вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету, після закінчення якого з 1951 року працював на журналістській роботі (обласні газети, журнал «Вітчизна»).

  Помітною для українського літературного процесу став період, коли П. Загребельний у 1961-1963 роках був головним редактором газети «Літературна Україна», де він уславився підтримкою молодих поетів-шістдесятників. У 1979-1986 рр. очолював Спілку письменників України, був головою комітету по Державних преміях ім. Т. Г. Шевченка, обирався депутатом Верховних Рад СРСР та України. У 90-ті рр. ХХ ст. письменник відійшов від активного громадсько-політичного життя, водночас, незважаючи на вік, плідно працюючи на сучасній літературній ниві.

  Письменницьку діяльність визнаний майстер-романіст П.Загребельний розпочав із новел та повістей, збірки яких виходили у другій половині 1950-х рр. Серед них привертає увагу повість «Дума про невмирущого» (1957).  Спираючись на власний гіркий досвід, письменник показав подвиг молодого солдата Андрія Коваленко, який загинув у концтаборі, але не скорився нацистам. Пізніше почали виходити й романи: типовий виробничий «Спека» (1960) та цікавий за композиційним задумом «День для прийдешнього» (1964).

   Помітним явищем в українській літературі став історично-психологічний роман «Диво» (1968). Письменник зробив спробу розширити межі російської історичної міфології і розвинути державницьку ідею, запропонувавши авантюрно-гіпотетичне прочитання історії. Це поєднувалося з глибоким розкриттям психології персонажів, філософською аналітичністю, оригінальною композиційною побудовою.

   Образ собору в романі подано як втілення народного духу. Наголос зроблено на безперервності народної традиції. У трактуванні автора, Софія — не тільки християнська пам’ятка: вона увібрала в себе увесь комплекс культурних здобутків попередніх часів.

   Неоднозначним є образ князя Ярослава Мудрого. Він — антипод Сивоока, але й заручник свого становища — звідси трагічна роздвоєність його душі. Роман «Диво» поклав початок цілій серії творів, присвячених українському середньовіччю: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983).

  Зразком «монументального епічного стилю» в українській прозі цього періоду став роман П. Загребельного «Розгін», 1976 р. (Державна премія СРСР 1980 р.), у якому змальовувалася радянська епоха доби науково-технічної революції. Завдяки ідейній єдності героїчної біографії академіка-кібернетика Петра Карналя з історією радянського суспільства особисте і державне у творі ототожнювалося, а відсутність соціального аналізу замінялася морально-етичною проблематикою.

    Близькими до т. зв. «химерної прози» були романи «Левине серце» (1978) та «Вигнання з раю» (1985). Гострому викриттю соціальних і морально-етичних проблем були присвячені роман «Південний комфорт» (1984) та повісті «Іван» (1988) і «Гола душа» (1992). Активна творча діяльність П. Загребельного не припиняється і в наш час. Свідченням цього стали його твори останніх років: «Тисячолітній Миколай», «Юлія», «Брухт».

    В бібліотеці біля книжкової виставки був проведений літературний репортаж: «Невмирущий Павло Загребельний» до 90-річчя від дня народження письменника репортаж провели користувачі бібліотеки Алла Мотієнко і Максим Сиволап.

Ти одна і неподільна, Україна моя рідна

                   Вишита колоссям і калиною,

                   Вигойдана співом солов’я,

                   Зветься величаво – Україною,

                   Земле зачарована моя

     24  серпня 1991 року Верховна  Рада України урочисто прийняла Акт проголошення України незалежною, самостійною, демократичною державою. Мільйони  українців встали з колін, відчули себе людьми, викликали у світі захоплення. Ми заявили про себе, як про велику  націю, гідну  зайняти  достойне місце в світовій  спільноті, бо зуміли  відродитись, воскреснути з попелу. Наші серця, наші думки звеличуються, сповнюються силою від української землі. Для кожного з нас вона – Україна – найрідніша, наймиліша, найкрасивіша на світі. І сьогодні  ми святкуємо 23 річницю проголошення незалежності  нашої держави.

 Пам’ятаймо слова видатного українського політичного діяча, історика, публіциста Вячеслава Липинського, палкого патріота України: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути. Державу Українську може здійснити наша любов до неї, а не зненависть до її ворогів».

  День Незалежності – найважливіше національне свято для українців. Воно виплекане багатьма поколіннями героїчних борців за волю та територіальну цілісність України.

 Саме цього року ми усвідомили справжню цінність нашої Незалежності, яка набула нового особливого значення для кожного українця.

 Незалежність – це Революція Гідності, яка започаткувала процес очищення України від корупції, несправедливості та беззаконня.      

 Незалежність – це Небесна Сотня й ті Герої-Патріоти, які брали участь в антитерористичній операції, поклавши і душу, і тіло у боротьбі за майбутнє нашої країни.

 Незалежність – це мирні жителі, які безневинно загинули від рук терористів- сепаратистів.

 Незалежність сьогодні – це той незламний бойовий дух відважних воїнів, які, ризикуючи своїм життям, зараз стоять на сторожі безпеки нашої Вітчизни.

  Разом ми зможемо відстояти свою Незалежність і довести собі й усьому світу, що українці – це надія, яка має непохитну волю до свободи, не переробну жагу до справедливості та вроджене почуття єдності.

 Україна була, є і завжди буде незалежною та суверенною державою. Миру, добра, злагоди та процвітання!

 Наша бібліотека долучилася до святкування Дня Незалежності, була організована книжкова виставка: «Ти одна і неподільна, Україна моя рідна» на якій представлені книги запрошували юних користувачів у подорож по рідній каїні, знайомлять із історією України, її державним устроєм та символікою, дають повне уявлення про Україну, як незалежну демократичну державу.    

Ти  у моєму серці, Україно,

Думою Шевченка гомониш

В дні перемог і в дні поразок,

Щасливі дні і в дні сумні

Іду з дитинства до Тараса,

Несу думки свої земні.

Коли в душі моїй тривога,

Коли в душі пекельний щем,

Іду до нього, до живого

У всесвіт віршів і поем.

Крізь вітер злий карбую кроки

І чую серцем кожну мить,

"Реве та стогне Дніпр широкий",

Щоб розбудити всіх, хто спить.

   Одвічна мрія українського народу, висловлена пророчими словами геніального поета Тараса Шевченка про «сім’ю вольну, нову», здобувалася в запеклій боротьбі не одного покоління українців.

   У передсвяткові дні в бібліотеці була проведена літературна композиція: «Ти  у моєму серці, Україно, думою Шевченка гомониш».

Благословенні кольори української долі

Прапор наш – не битва,

не рушничний дріб.

На горі – молитва,

на долоні – хліб.

 Дмитро Павличко

   Державний Прапор – невід’ємний атрибут кожної країни, символ її суверенітету й уособлення самобутності та спадкоємності державотворчих традицій.

   23 серпня 1991 року серпня група народних депутатів України внесла блакитно-жовте знамено у сесійну залу Верховної Ради тоді ще УРСР, яке всі депутати зустріли стоячи і тривалими оплесками. З цього дня над будинком Верховної Ради замайорів синьо-жовтий прапор.

    18 вересня 1991 року Президія Верховної Ради України своєю Постановою «Про прапор України» фактично надала синьо-жовтому знамену статус офіційного прапора країни. Під цим прапором починають зустрічати іноземних гостей, приймати присягу військовослужбовці, працювати посольства України, він вивішується в ООН.

   23 серпня 2004 р. було офіційно встановлене державне свято – День державного прапора України. До цієї дати в бібліотеці організований перегляд літератури, а ще бібліотекар взяла інтерв’ю у користувачів. Ірина Пономаренко говорила: «Хочете дізнатися, чим пахне Україна? Вийдіть рано-вранці у квітуче поле соняшників, подивіться на безмежні простори, а потім підведіть погляд до неба. Якщо поталанить з погодою, так як сьогодні, то воно – синє-синє, чисте і бездонне. Правда, як український прапор?!»

    Руслан Шидловський продовжив: «Цього року здається, що навіть соняшники в полях і яскраво-жовті чорнобривці на клумбах цвітуть не випадково. Що в цьому є якийсь прихований сенс. Все навколо набуває жовто-блакитного кольору: лавочки у парках, мости, паркани… На державних установах, багатьох будинках майорять національні прапори і наше село Варварівка не виняток.»

Світлій пам’яті

Всеволода Зиновійовича Нестайка

 

    16 серпня на 84 році життя пішов від нас дитячий письменник Всеволод Нестайко. 19 серпня у будинку Спілки письменників всі прощалися з Всеволодом Зиновійовичем, несли соняхи, які він дуже любив, тому в нього і герої веснянкуваті, руді. Та й усіх людей довкола, старих і малих він називав «Сонечко». Тому на відкритому перегляді: «Світлій пам’яті Всеволода Зиновійовича Нестайка» в нашій бібліотеці юні користувачі поклали і собі соняхи. А ще намалювали малюнки із творів Всеволода Нестайка, який написав понад 30 книжок для дітей – повісті,  казки і п’єси. Найвідоміша – «Тореадори з Васюківки» - трилогія про двох друзів, цикл із трьох книжок про Країну Сонячних Зайчиків, «Пригоди Грицька Половинки», «Загадка старого клоуна», «П’ятірка з хвостиком» , «Незвичайні пригоди в лісовій школі» і т.д. За мотивами творів Нестайка зняли два фільми.

    «Тореодори з Васюківки» в незалежній Україні обігнали за кількістю  продажів усі частини «Гаррі Поттера» - Д.Роулінг.

    Пам'ять про письменника житиме доти, поки будуть читатися його твори, а вони найбільш запитуючі в нашій бібліотеці.

Прийшов Спас – пішло літо від нас

19 серпня в бібліотеці був організований перегляд літератури, біля нього проведена бесіда до свята Преображення Господнього «Прийшов Спас – іде літо від нас». Бібліотекар розповіла, що свято Преображення Господнього, Другий Спас – християнське свято. Святкується 19 серпня православними та греко-католиками. Свято відзначається східною церквою з IV ст. І є одним із найбільш після Великодня, дванадцятих свят. Припадає на Успінський піст або Спасівку. Освячуються в цей день яблука, виноград, різні фрукти та овочі, що символізує плодючість усього живого у безкінечному царстві життя. Цього дня православні християни обмірковують своє життя, діяння і помисли. 

    Це свято церква називає другим Богоявленням.

Провідник правди

Пантелеймон Куліш  (1819 - 1897)

                                         Святе слово - рідна мати;
                                                 Єсть іще святиня вища,
                                                 Богові мийліша-
                                                  Рідная Вкраїна
                                                                      П.Куліш

 До 195-річчя від дня народження П.О. Куліша у нашій бібліотеці оформлено тематичну поличку «Великий знавець народної мови», де користувачі мають можливість ознайомитись з матеріалами про життєвий і творчий шлях українського письменника, поета, драматурга, фольклориста. Огляд виставки супроводжується ще й розповіддю бібліотекаря про багату художню спадщину П. Куліша, зокрема його оригінальні поетичні твори. А ще користувачі декламують деякі поезії автора вголос. Користувачем бібліотеки, студенткою Полтавського національного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка С.Рубан була прочитана літературна хроніка: «Провідник правди».

Її життя - дивовижна легенда

  Ім'я славетної актриси Марії Костянтинівни Заньковецької постійно промовляють зі словосполученням "Легенда української сцени". Такою вона стала ще за життя. Її талант зробив би честь найпрестижнішим театрам світу. Актрисі були підвладні будь-які ролі - від комедійних до трагічних, сповнених величного пафосу.4 серпня відзначили 160-річчя від дня народження примадонни і присвятили її життю і творчості літературний калейдоскоп:"Її життя – дивовижна легенда».

  Геній актриси постійно привертає увагу театралів і театрознавців, які знову і знову повертаються до дослідження її творчої особистості. Образи, що створювала актриса на сцені, потрясали тоді ще необізнаного у театральному мистецтві юнака. Глибокою подякою проникнуті щирі рядки видатного артиста Івана Мар’яненка: "Все своє життя Марія Костянтинівна була зразком і провідною зорею для молодого покоління акторів". М.Заньковецька допомагала починаючому акторові, наснажувала в роботі над ролями.

  З цим матеріалом бібліотекар ознайомила юних користувачів.

Незвичайна жінка… Аристократка духу

   «Діти – се наш дорогий скарб, се наша надія, се – молода України» - ці слова належать людині, яка все життя присвятила справі розвитку української культури, невтомно й самовіддано працювала в ім’я відродження української нації. Звати цю людину Ольга Петрівна Драгоманова (по чоловікові Косач). Псевдонім, який вона собі обрала і під яким найчастіше друкувалася, - Олена Пчілка.

  Поетеса, автор прозових та драматичних творів, перекладач, науковець, фольклорист і етнограф, публіцист, видавець, активна громадська діячка - це все вона, Олена Пчілка. А ще – вродлива жінка, ніжна й мудра матір, яка виховала геніальну Лесю Українку, виплекала її талант.

    Народилася Ольга Петрівна Драгоманова 29 липня 1849 року на Полтавщині, у місті Гадячі.

    Незадоволене існуючою системою педагогіки та шкільної освіти, насамперед відірваністю її від національного та народного коріння, подружжя Косачів виховувало і навчало своїх дітей – а їх було шестеро - самотужки.

 Ольга Петрівна багато зробила для розвитку їхніх здібностей, дала їм різнобічні знання: вчила музиці, малюванню, мовам, історії, заохочувала до літератури.

  З вдячністю і гордістю називала Леся Українка свою матір найкращою, найрозумнішою, найталановитішою жінкою світового рівня.

  Знайомі Олени Пчілки відзначали, що вона була надзвичайно привабливою жінкою. А дружина Івана Франка, схвильована її гостинністю та доброзичливістю, назвала першу найкращою жінкою у світі.

  Ольга Петрівна Драгоманова була активною громадською діячкою, для багатьох взірцем мужності, сили волі, незламності духу. Протягом усього життя вона наполегливо, безкомпромісно боролася за майбутнє відродження національної культури, за право говорити, писати й друкувати книжки рідною мовою. Неодноразово зверталась до царського уряду з вимогою скасувати заборону друку й викладання в  школі українською мовою.

  Своїм громадянським обов’язком Олена Пчілка вважала просвітительсько-виховну роботу. Багато енергії й таланту віддала справі виховання й освіти українських дітей, «щоб не виростали вони перевертнями, щоб звикали шанувать своє рідне».

  Їй належать такі праці, як «Українські колядки», «Український народний орнамент», «Українські народні легенди останнього часу», «Українська гумористика», «Очерки национальных типов в украинской народной словесности».

     В останні роки життя, коли почалися сталінські репресії проти української інтелігенції, Ольга Петрівна Косач зазнала переслідувань.

   Померла Олена Пчілка  4 жовтня 1930 року в Києві.

  Юні користувачі нашої бібліотеки знайомилися з творчістю і біографією Олени Пчілки, а потім пройшла гра-вікторина: «Творчість Олени Пчілки».