3 грудня 1722 року
народився Григорій Савич Сковорода - постать, котра змінила культурне й
літературне життя України кінця 18 століття. Він став народним мудрецем і
мислителем, освітянином і письменником, створившим і розкрившим у своїх байках,
віршах,філософських трактатах систему ідей, що стали передовими на той час.
Творчість Григорія Сковороди стала ключем,який відімкнув двері в добу
зародження нової української літератури, розквітлої на надбаннях давньої
літератури. Бібліотекарем Т. Вус була проведена літературна подорож:
«Благословенні ви, сліди, мандрівника Г. Сковороди».
Г. Сковорода був
надзвичайно талановитою і водночас скромною особою – філософствував, писав
твори і підручники, викладав богослов'я, грав на музичних інструментах, вивчав
літературу доби античності та середньовіччя, знав декілька мов – латинь,
старогрецьку, староєврейську, польську, німецьку, російську. Постійно мандрував
по містах і селах рідної Батьківщини й інших країн, пізнавав життя, традиції,
культуру, вірування народів, розповідав у своїх творах про побачене й почуте.
Григорій Савич Сковорода
народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах на Полтавщині в сім’ї
малоземельного козака. У дитинстві малий Гриць дуже любив сидіти під
вербою, спостерігати за навколишнім світом і грати на сопілці, подарованій
старим кобзарем. У дяка-скрипаля Гриць був на привілейованому становищі, бо
хлопець вражав своєю допитливістю, до того ж у нього виявився незвичайної краси
голос. Дяк навчив Гриця нотної грамоти і поставив першим співаком у церковному
хорі, давав читати книжки, підготував до вступу в академію.
У 1738 році здійснилася
давня мрія хлопця — навчатися у Києво-Могилянській академії. Григорій став
одним з найретельніших, особливо наполегливих і тямущих студентів.
З 1742 по 1744 рік жив у Петербурзі, був співаком придворної капели,
прославився чудовим басом, майстерною грою на скрипці, флейті, бандурі,
цимбалах і сопілці та композиторським талантом, створював музику на власні
вірші. Навчання продовжив в Київській академії.
Повернувся в Україну у 1753
році, викладав поетику в Переяславському колегіумі. Був старанним, чесним і
неординарним учителем: писав байки, викладав стародавні мови, глибоко цікавився
математикою, географією, економікою; навчав тих етичних норм, яких завжди
дотримувався сам. Отже, учив, як жив, а жив, як навчав — найкраща риса
педагога. Оскільки підручника з етики не було, Сковорода написав його сам. Це
був його перший філософський твір, основою якого є думка, що ледарство —
найбільша людська вада.
У 1750 році у складі
російської місії Сковорода виїжджав за кордон і три роки мандрував Угорщиною,
Словаччиною, Польщею, відвідав Братиславу, Відень, Будапешт; бував в
університетах, слухав лекції знаменитих професорів, працював у бібліотеках,
студіював філософські праці й, володіючи багатьма мовами, дискутував із ученими
різних країн.
І з 1769 року Сковорода вів
мандрівне життя, не спокушаючись різноманітними посадами й чинами ; щоразу
відхиляючи пропозиції і світських, і церковних осіб. «Ні в якому разі! Хіба ви
хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? — відповів великий просвітитель
бєлгородському єпископові на прохання стати ченцем. Ченці Києво-Печерської лаври,
у свою чергу, вмовляли: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам
відомі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш
стовпом церкви і окрасою обителі». На це Григорій Савич саркастично сказав:
«Ох, преподобнії! Я стовпотворіння умножати собою не хочу, доволі і вас,
стовпів неотесаних, у храмі Божому! Світ мене не впіймає». І таки не впіймав!
Не вдалося ні царям, ні панам, ні ченцям за почесті й кар’єру купити розум,
честь та волю Сковороди. Щастя письменник вбачав не в маєтках і славі, а в
житті за совістю; шляхом до щастя вважав самопізнання. Навіть Катерині II
Сковорода не побоявся виповісти: «Мені моя сопілка і вівця дорожча царського
вінця». Ходив філософ завжди в звичайній свиті. Крім книг, рукописів, сопілки в
полотняній торбі та палиці, нічого більше не мав, навіть не прагнув мати
власної хати і взагалі постійної домівки.
Сковорода навчав що в
природі — краса, гармонія, а в суспільстві — несправедливість, і щоб змінити
макросвіт (навколишнє), треба кожному змінити мікросвіт (тобто себе самого). З
цією думкою тісно пов’язана його ідея «сродної праці»: пізнавай себе, а
пізнавши— удосконалюй. Пізнаючи свої нахили, людина правильніше визначить своє
місце в суспільстві й принесе найбільшу користь. А поки що чимало людей
займають не свої місця: один ходить за плугом, а він від природи музика, інший
працює суддею, а йому б пасти череду. Великий філософ доводив, що людина не
може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі. Веління природи — це
веління Бога в людині. Пізнання природи — це пізнання Бога.
У 72 роки поет пішки
пройшов триста верств аж до Орловщини, де жив його учень і приятель Михайло
Ковалинський, щоб передати йому рукописи своїх творів. А повернувшись,
зупинився в селі Іванівці, був веселий, балакучий, згодом вийшов у сад і край
дороги став копати яму. «Що це ви робите, Григорію?» — запитали здивовано
друзі. «Та копаю собі могилу, бо прийшов мій час». Коли ж гості роз’їхалися,
Сковорода помився, переодягнувся в чисту білизну, ліг на лаві й… заснув навіки.
Спадщина композитора,
поета, байкаря і філософа Григорія Савича Сковороди є дорогим надбанням
української національної і світової культури.