Вижити і перемогти

(11 квітня – Міжнародний день визволення

в’язнів  нацистських концтаборів)

   Щороку 11 квітня ми схиляємо голови перед незламністю духу та вшановуємо світлу пам'ять мільйонів людей, які в роки Другої світової війни пройшли через гето та концтабори.

   Саме в цей день у 1945 році в’язні Бухенвальду, піднявши  повстання проти гітлерівців, вийшли на волю. Це стало початком кінця нелюдським знущанням нацистів над безневинними людьми.

   У день визволення в’язнів нацистських таборів ми згадуємо усіх жертв, які загинули, в тому числі у розташованих на території України нацистських концтаборах.  За різними оцінками, у нацистських концтаборах за роки війни знищені 10-12 мільйонів людей із 30 країн світу. Серед жертв – і жителі нашого краю.

   В нашій бібліотеці  була проведена хвилина пам’яті: «Вижити і перемогти». Війна торкнулася кожної  сім’ї,  в одну мить змінила життя людей, перекреслила їхні мрії, забрала юність, щасливе дитинство.

   Цього дня Україна разом із усім світом низько вклоняється людям, що пройшли через фашистське пекло. Віддаємо данину пам’яті мільйонам людей, замучених у нацистських концтаборах. Вшановуємо тих, хто, витримавши найстрашніші випробування, зумів вижити і перемогти.

  У світлу юність цієї миловидної дівчини віроломно увірвалася безжальна війна, а гіркі спогади й досі змушують серце стискатися від болючого слова «остарбайтер». Пропонуємо вашій увазі спогад про нелегкі роки на зорі юності нашої землячки, яку у роки Другої світової війни нацисти вивезли на примусові роботи до Німечинни. Про долю, обпалену війною жительки нашого села Ольги Лукінічни Недяк (Бондаренко) ми сьогодні коротко розповімо.

   Нас, молодь села Варварівка, яка ще залишилася, зігнали до сільської ради і повезли на підводах у Карлівку до будинку культури. Розповідаючи про той час, Ольга Луківна не може стримати сліз: « Нас везли на чужину. Ми думали, що ніколи не повернемось, тому гірко плакали, прощаючись із рідними, своїм селом. Батька я більше не бачила, він загинув 16 квітня 1944 року на фронті…  Везли нас у закритих вагонах, як худобу. Зупинились на австрійській землі. У таборі зробили нам санобробку, обрізали коси, взяли відбитки пальців, пронумерували. Звідти невільників забирали на біржу праці. Мені довелося працювати у літньої жінки в с. Клентніц. Вставала о 4 годині ранку, а лягала спати о 12 годині ночі. Виконувала важку фізичну роботу. 22 квітня  1945 року у село увійшли наші війська. Звістку про Перемогу почули в дорозі, повертаючись додому.

  У липні повернулася в рідне село, пішла працювати в колгосп, але не покидала думки навчатися – поступила до Красноградського педагогічного технікуму. Повоєнні роки були нелегкими. Вийшла заміж і разом з чоловіком Андрієм Полікарповичем пропрацювали у Варварівській ЗОШ. Разом з чоловіком вони зростили двох доньок, мають онуків, правнуків. Нині їй виповнилося 92 років, але й досі має добру пам'ять. «Коли надворі дощ, я пригадую уривок «Ідуть дощі» із твору Коцюбинського «Fata morgana» і завжди, сидячи перед вікном, читаю його вголос, як тоді, на чужині, а коли завірюха – уривок «Реве, стогне хуртовина» із «Катерини» Т.Шевченка, - розповідає Ольга Недяк (Бондаренко) – цікавлюся всім, що відбувається у світі, читаю газети».

     Наш священний обов’язок – зберегти пам'ять про навіки полеглих у безіменних могилах і печах крематоріїв та забезпечити гідну старість  землякам, які пережили ті жахливі роки, оточити їх увагою та теплом.