Блог Варварівської сільської бібліотеки Карлівської ЦБС

З криниці пам’яті рідного краю

  

      Аби Анатолій Григорович Михайленко був нині серед нас, то в ці  квітневі дні, а саме 22 числа, ми вітали б журналіста, письменника, нашого земляка з 75-річчям… Скільки б ще гарних, корисних справ міг зробити цей чоловік, скільки добра сотворити, якби не наздогнала його чорнобильська біда  7 червня 2007 року, не перервала його життєвий шлях і оте його бентежне малювання словом.

  До 75-річчя з дня народження в бібліотеці була проведена літературно-поетична година: «З криниці пам’яті рідного краю»

  Юні користувачі уважно прослухали розповідь бібліотекаря про життєвий і творчий шлях письменника-земляка, переглянули відеопрезентацію "Крила йому дав рідний край". Свої відгуки про творчий доробок Анатолія Михайленка діти висловили так: «Мені дуже подобаються книги А.Михайленка про ті місця, де він народився, де пройшли його дитячі та юнацькі роки, про батьків, друзів. Я хочу бути схожим на цю Людину». Вус Роман учень 5 класу.
   Свій вірш письменникові  присвятила і учениця 10 класу Олена Дейнега.                   

  

   Бобровська Вікторія прочитала вірш користувача нашої бібліотеки, вчителя української мови і літератури А. Нізгурової : «Доля майстра».

                     

ДОЛЯ МАЙСТРА

Анатолій Михайленко всім знайомий

У Варварівці - полтавському селі,

Що він автор книг і Журналіст відомий –

Знають тут усі старі й малі.

Народивсь на хуторі Комуна

 У тридцять дев'ятім в кінці квітня

У селі тоді ніхто й не думав,

Що зійшла над ним зоря досвітня.

А в убогі повоєнні роки

Хлопченя обірване і босе

Бігало до школи на уроки

У Максимівку- село колгоспне.

В Варварівку прийшов у восьмий клас –

Схотів шкільну освіту всю здобути

І Йому казали вчителі не раз:

«Навчайсь, Только! Навчайсь, щоб вийти в люди!…

 Долав ті десять кілометрів навпростець

 Щодня через калюжі і замети...

Коли ж зі школи біг на хутірець,

Складав своїх оповідань сюжети.

Хотів хлопчина щедро змалювати

Простим вагомим українським словом

Веселий Орчик, мальви коло хати,

І вулиці сільські, і рідну школу...

Волошки в полі, верби біля річки,

Толоку за селом - густу й зелену,

творчий шлях був нелегким, тернистим.

Та Михайленка визнали за Майстра –

І  грамоти вручали, і звання...

Вдається людям за життя нечасто

Здобути славу і народне визнання!

А він здобув!.. Та у червневий вечір,

Спинило серце втомлену ходу –

Над рідним краєм лиш сім’я лелеча

Проклекотіла тужно про біду...

Конвалії і льотчиків польоти,

У льодовій облозі кораблі,

Ордалію-біду свого народу,

Криницю І росу, що на стерні...

Усе вмістив в друковані рядочки,

Усе віддав - нічого не лишив!

Лише автограф скромний у куточку,

І добрий спогад - «ГІДНО ВІН ПРОЖИВ!

                        

      Поетичний доробок  Наталі Полежаєвої  присвячений письменнику, публіцисту, Заслуженому журналісту України, одному із найшановніших краян  - Анатолію Григоровичу Михайленку читали юні користувачі. Пропонуємо прочитати цей вірш і користувачам нашого блогу.

Анатолію Михайленку

Весніє небо над селом і в цю хорошу добру днину,

Огорнену ясним теплом, ми знову славимо людину,

Людину праці і добра, письменника рясної долі

Земля полтавська що дала, а він навчався в нашій школі.

А він ходив по цих стежках, - він, Анатолій Михайленко,

У творах, у своїх книжках згадав Варварівку частенько,

Дитинство з юністю  пройшли у нашім краї,

Сади для нього тут цвіли, криниць вербових водограї.

Тут він свою осмислив суть, до книг тягнувся, до пізнання,

Ази науки зміг збагнуть і перше тут відчув кохання.

Батьків з дитинства шанував, про матінку писав і татка,

І словом вправно малював, про край наш залишивши згадку.

Село йому талант дало, дало й талант – перу служити

І силу – стати на крило, горіти, піснею летіти.

Він прагнув, як Олесь Гончар, буть журналістом, йти до бою,

І серця полум’яний жар, і духу міць він ніс з собою.

Він посадить бажав свій сад, засіять грядку біля хати,

І весь сільський неквапний лад зумів у слові передати.

Любив, любив, бо справді жив єдину жінку неповторну,

Мов квітку ніжну боронив і віддавав себе на повну.

Багато їздив тут і там, така вже доля журналіста.

І доль людських безцінний крам вплітав у творчість світлу й чисту.

Ризикував і рвався ввись, цінив усе живе на світі…

І в Заполяр’ї   був  колись, й в чорнобильськім гарячім квітні…

І той Чорнобиль був як злам, зумів він болем підкосити

І гіркотою людських драм письменницьке життя з’ятрити.

Творив і мріяв без спочинку, і книгу в добрую годину

 Про ту козачку – українку робив, як пісню лебедину.

Лишилось жити його слово, а він пішов,…схилились квіти…

Цвітуть каштани й липи знову, й приходить знову теплий квітень.

Ви – книгою у нашім домі, ви думкою у слушний час

Такі далекі і знайомі десь тут завжди посеред нас.

   Живе Анатолій Григорович  в пам’яті тих, хто його знав, хто доторкнувся до його творчості. Живе у творах, які продовжують  виходити з друку й після його відходу у вічність. Живе у пам’яті учнів та вчителів школи, користувачів нашої бібліотеки, які мали щастя зустрічатися з ним, спілкуватися, бо Анатолій Григорович ніколи не забував, якого він роду – племені - частенько навідувався до земляків, не обминав рідну школу, дарував свої книги, знаходив час для листування, організовував зустрічі з дитячими письменниками  В. Нестайком, А. Костецьким.

Світла Вам пам'ять, Анатолію Григоровичу!