З криниці пам’яті рідного краю

   Аби Анатолій Григорович Михайленко був нині серед нас, то в ці  квітневі дні, а саме 22 числа, ми вітали б журналіста, письменника, нашого земляка з 80-річчям… Скільки б ще гарних, корисних справ міг зробити цей чоловік, скільки добра сотворити, якби не наздогнала його чорнобильська біда  7 червня 2007 року, не перервала його життєвий шлях і оте його бентежне малювання словом. До 80-річчя з дня народження в бібліотеці була проведена літературна година: «З криниці пам’яті рідного краю».

   Юні користувачі уважно прослухали розповідь бібліотекаря про життєвий і творчий шлях письменника-земляка. Свої відгуки про творчий доробок Анатолія Михайленка діти висловили так: «Нам дуже подобаються книги А.Михайленка про ті місця, де він народився, де пройшли його дитячі та юнацькі роки, про батьків, друзів. Ми теж хочемо бути схожим на цю Людину».  

 

ДОЛЯ МАЙСТРА

Анатолій Михайленко всім знайомий

У Варварівці - полтавському селі,

Що він автор книг і Журналіст відомий -

Знають тут усі старі й малі.

Народивсь на хуторі Комуна

У тридцять дев'ятім в кінці квітня

У селі тоді ніхто й не думав,

Що зійшла над ним зоря досвітня.

А в убогі повоєнні роки

Хлопченя обірване і босе

Бігало до школи на уроки

У Максимівку - село колгоспне.

В Варварівку прийшов у восьмий клас -

Схотів шкільну освіту всю здобути

І Йому казали вчителі не раз:

«Навчайсь, Только! Навчайсь, щоб вийти в люди!…

Долав ті десять кілометрів навпростець

Щодня через калюжі і замети...

Коли ж зі школи біг на хутірець,

Складав своїх оповідань сюжети.

Хотів хлопчина щедро змалювати

Простим вагомим українським словом

Веселий Орчик, мальви коло хати,

І вулиці сільські, і рідну школу...

Волошки в полі, верби біля річки,

Толоку за селом - густу й зелену,

творчий шлях був нелегким, тернистим.

Та Михайленка визнали за Майстра –

І  грамоти вручали, і звання...

Вдається людям за життя нечасто

Здобути славу і народне визнання!

А він здобув!.. Та у червневий вечір,

Спинило серце втомлену ходу –

Над рідним краєм лиш сім’я лелеча

Проклекотіла тужно про біду...

Конвалії і льотчиків польоти,

У льодовій облозі кораблі,

Ордалію-біду свого народу,

Криницю І росу, що на стерні...

Усе вмістив в друковані рядочки,

Усе віддав - нічого не лишив!

Лише автограф скромний у куточку,

І добрий спогад - «ГІДНО ВІН ПРОЖИВ!

   Поетичний доробок Наталі Полежаєвої  присвячений письменнику, публіцисту, Заслуженому журналісту України, одному із найшановніших краян  - Анатолію Григоровичу Михайленку читали юні користувачі. Пропонуємо прочитати цей вірш і користувачам нашого блогу.

Анатолію Михайленку

Весніє небо над селом і в цю хорошу добру днину,

Огорнену ясним теплом, ми знову славимо людину,

Людину праці і добра, письменника рясної долі

Земля полтавська що дала, а він навчався в нашій школі.

А він ходив по цих стежках, - він, Анатолій Михайленко,

У творах, у своїх книжках згадав Варварівку частенько,

Дитинство з юністю  пройшли у нашім краї,

Сади для нього тут цвіли, криниць вербових водограї.

Тут він свою осмислив суть, до книг тягнувся, до пізнання,

Ази науки зміг збагнуть і перше тут відчув кохання.

Батьків з дитинства шанував, про матінку писав і татка,

І словом вправно малював, про край наш залишивши згадку.

Село йому талант дало, дало й талант – перу служити

І силу – стати на крило, горіти, піснею летіти.

Він прагнув, як Олесь Гончар, буть журналістом, йти до бою,

І серця полум’яний жар, і духу міць він ніс з собою.

Він посадить бажав свій сад, засіять грядку біля хати,

І весь сільський неквапний лад зумів у слові передати.

Любив, любив, бо справді жив єдину жінку неповторну,

Мов квітку ніжну боронив і віддавав себе на повну.

Багато їздив тут і там, така вже доля журналіста.

І доль людських безцінний крам вплітав у творчість світлу й чисту.

Ризикував і рвався ввись, цінив усе живе на світі…

І в Заполяр’ї   був  колись, й в чорнобильськім гарячім квітні…

І той Чорнобиль був як злам, зумів він болем підкосити

І гіркотою людських драм письменницьке життя з’ятрити.

Творив і мріяв без спочинку, і книгу в добрую годину

 Про ту козачку – українку робив, як пісню лебедину.

Лишилось жити його слово, а він пішов,…схилились квіти…

Цвітуть каштани й липи знову, й приходить знову теплий квітень.

Ви – книгою у нашім домі, ви думкою у слушний час

Такі далекі і знайомі десь тут завжди посеред нас.

    Живе Анатолій Григорович  в пам’яті тих, хто його знав, хто доторкнувся до його творчості. Живе у творах, які продовжують  виходити з друку й після його відходу у вічність. Живе у пам’яті учнів та вчителів школи, користувачів нашої бібліотеки, які мали щастя зустрічатися з ним, спілкуватися, бо Анатолій Григорович ніколи не забував, якого він роду - племені - частенько навідувався до земляків, не обминав рідну школу, дарував свої книги, знаходив час для листування, організовував зустрічі з дитячими письменниками В. Нестайком, А. Костецьким.

Світла Вам пам'ять, Анатолію Григоровичу!