Чорні крила голодомору

   Страшні тридцяті роки XX століття…. Стільки горя та страждань принесли вони Україні. 22 листопада 2014 року в Україні відзначається День пам'яті жертв голодоморів. Для нашої держави цей історичний відрізок часу є сумним і скорботним. Пов'язаний він із політикою тодішньої влади, яка шляхом штучно створеного голоду, намагалася вибити у представників української нації жагу до свободи та незалежності. Сучасному поколінню українців є незрозумілим і неприйнятним те, що багатюща на врожаї країна в мирні часи потерпала від невидимого ворога – голодної смерті. Голодомор тридцятих років був засуджений прогресивним людством і визнаний безпрецедентним злочином проти українського народу. 

     До цієї "чорної" дати в історії нашого народу, бібліотекою спільно з народним історичним музеєм була проведена година-реквієм: «Чорні крила голодомору». Завідуюча сільським музеєм Віра Бегмат на документах і фактах розповіла і показала про голодомори, незаживаючу рану в історії України, страшний злочин проти українського народу, який не минув і нашого села. 

    Зав. бібліотекою Таміла Вус звернула увагу на книгу Володимира Шкурупія «Чи я в лузі не калина», у якій розповідається про життя простої сільської жінки в період голоду 1947 року. За цю повість у 2014 році автор отримав Полтавську премію ім. І. Котляревського в номінації: «Сучасна проза».  

   У бібліотеці була організована книжкова виставка: «Голодомор: очима болю і вустами гніву».

     Сьогодні, 22 листопада спалахнули гарячі вогники – перед ликами святих у церквах, на підвіконнях у будинках, а також в нашій бібліотеці. У кожній свічці – золотий колосок, що його не було для порятунку від голодної смерті в 1932-1933-х роках, 1946-1947-х роках. В кожній краплі розплавленого воску – життєдайна зернина, про яку благали навколішках і старі, й малі. Мільйони свічок сьогодні горіли в наших містах і селах, щоб хоч слабенький промінець дістався через товщу мурованих тоталітарною ідеологією десятиліть і заяснів у головах ніким не похованих українських мучеників. Той промінь – усвідомлений, кров’ю і плоттю відчутний зв'язок із закатованими голодом предками, знак нашої невимірної скорботи й незгасної пам’яті. За всіх, хто не дожив до свого першого кроку й першого слова «мама», за всіх, хто бачив голодну смерть своїх дітей і був не спроможний навіть закрити їм очі, маємо просити Господа. Хай там, де є їхні душі нині,  колосяться щедрі поля. Нехай їм відпустяться усі вільні й не вільні гріхи. Нехай нам не вгамується біль цієї утрати ніколи.

Пам’яті  33-го

Той 33-й рік

На нашій Україні

Ми пам’ятаєм  вік,

Із року в рік донині.

Та лютая зима,

Вітри,  сніги, морози…

А їсточки нема –

Були скупі лиш сльози.

Земля – що масло й хліб! –

Віки всіх годувала.

Мав батько все і дід,

І пращури все мали!..

Змогли як довести

Вкраїну хлібодарну,

Щоб з голоду хрести

Ставали як примари?

Як вижили – хто зна!

Молитвами до Бога.

Не дай Господь  спізнать

Голодную дорогу!..

В прогресі поміж тим

Цей спомин щоб не стерли,

Хай вічна пам'ять тим,

Що з голоду померли!

                                                              Калініченко К. 

                                                       м. Полтава