Блог Варварівської сільської бібліотеки Карлівської ЦБС

Війна без права забуття

  

Кожен день, кожен час пам’ятайте

Скільки жертв нам війна принесла!

Все, що можна для миру віддайте,

Збережіть для нащадків життя!

    Щорічно, 22 червня, вже понад 73 роки ми відзначаємо День Скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Той недільний ранок, 22 червня 1941 року, скорботною сторінкою увійшов в життя мільйонів українців. У цей день розпочалася найжорстокіша війна в історії народу – Велика Вітчизняна, яка забрала життя кожного п’ятого нашого співвітчизника.

    Сьогодні навіть важко уявити  масштаб випробувань, болю і горя, які випали на долю минулих поколінь. Ось чому в цей день ми згадуємо всіх тих, хто впав на полі брані, кого замучили  в концентраційних таборах, хто  жертвував найдорожчим – життям.

    21 червня  в  нашій бібліотеці  була проведена хвилина пам’яті: «Пам'ять чорного літа». Війна торкнулася кожної  сім’ї,  в одну мить змінила життя людей, перекреслила їхні мрії, забрала юність, щасливе дитинство.

     У світлу юність цієї миловидної дівчини віроломно увірвалася безжальна війна, а гіркі спогади й досі змушують серце стискатися від болючого слова «остарбайтер». Пропонуємо вашій увазі спогад про нелегкі роки на зорі юності нашої землячки, яку у роки Великої Вітчизняної війни фашисти вивезли на примусові роботи до Німечинни. Про долю, обпалену війною жительки нашого села Ольги Лукінічни Недяк (Бондаренко) ми сьогодні коротко розповімо.

      22 червня 1943 року.

    Нас, молодь села Варварівка, яка ще залишилася, зігнали до сільської ради і повезли на підводах у Карлівку до будинку культури. Розповідаючи про той час, Ольга Луківна не може стримати сліз: « Нас везли на чужину. Ми думали, що ніколи не повернемось, тому гірко плакали, прощаючись із рідними, своїм селом. Батька я більше не бачила, він загинув 16 квітня 1944 року на фронті…  Везли нас у закритих вагонах, як худобу. Зупинились на австрійській землі. У таборі зробили нам санобробку, обрізали коси, взяли відбитки пальців, пронумерували. Звідти невільників забирали на біржу праці. Мені довелося працювати у літньої жінки в с. Клентніц. Вставала о 4 годині ранку, а лягала спати о 12 годині ночі. Виконувала важку фізичну роботу. 22 квітня  1945 року у село увійшли радянські війська. Звістку про Перемогу почули в дорозі, повертаючись додому.

    У липні повернулася в рідне село, пішла працювати в колгосп, але не покидала думки навчатися – поступила до Красноградського педагогічного технікуму. Повоєнні роки були нелегкими. Вийшла заміж і разом з чоловіком Андрієм Полікарповичем пропрацювали у Варварівській ЗОШ. Разом з чоловіком вони зростили двох доньок, мають онуків, правнуків. Нині їй виповнилося 90 років, але й досі має добру пам'ять. «Коли надворі дощ, я пригадую уривок «Ідуть дощі» із твору Коцюбинського «Fata morgana» і завжди, сидячи перед вікном, читаю його вголос, як тоді, на чужині, а коли завірюха – уривок «Реве, стогне хуртовина» із «Катерини» Т.Шевченка, - розповідає Ольга Недяк (Бондаренко) – цікавлюся всім, що відбувається у світі, читаю газети».

    Ми завжди пам'ятатимемо ціну, яку заплатили наші батьки і діди, за надану можливість наступним поколінням жити, народжувати і виховувати дітей. Будемо ж гідні ратного і трудового подвигу наших батьків. Зробимо все від нас залежне, щоб розквітав, ставав красивішим і заможнішим рідний край. Нехай земля радує щедрим колосом, а чисте, мирне небо - сонячними погожими днинами, рясним, своєчасним дощем.

Із року в рік часопис віддаляє
Своїх нащадків далі від війни.
Та травень знов і знову нагадає,
Як із життя ішли його сини.
Буяють мирно квіти на могилах,
До сонця красного метелики летять.
А ті, кому війна зламала крила,
Священним вічним сном в могилах сплять.