«Час і досі не загоїв рану
– цей одвічний біль Афганістану»
Минають
дні, ідуть роки
Життя
роки перегортає,
А біль
Афгану навіки,
В душі
чомусь не замовкає.
2014 рік –
Рік учасників бойових дій на території інших держав.(Указ Президента України №
329 / 2013).
15
лютого виповнюється 25 років з моменту
виводу радянських військ з Афганістану.
Далекий грудень 1979... Далека та чужа країна
Афганістан... Безглузда війна... Скільки смертей,скільки горя за 10 років. Проте ця безглуздість не применшує
героїзму наших воїнів там, в афганському
пеклі. Ніхто та ніщо не має бути забутим, аби не забути - треба пам’ятати, а щоб пам’ятати
- треба знати.
Очі туманить ядуча сльоза, руки скувала утома,
Палить їй душу афганська гроза-
Син не вернувся додому.
В неї він був ясночолий,як світ,
Сонячно так усміхався,
Ще й 20 не було йому літ...
Юним навік і зостався,
Ясеночки! Синочки! Сини!
Колосочки вкраїнського поля,
Скільки вас не вернулось з війни?
Скільки гибіє ще у неволі?
13 лютого в
бібліотеці був проведений урок пам’яті: «Час і досі не загоїв рану – цей
одвічний біль Афганістану». На урок пам’яті був запрошений учасник бойових дій
в Афганістані Іщенко Віктор Миколайович, який зустрівся з учнями 8 класу (учитель історії Буцьківський О.І.), щоб вшанувати тих, хто поліг у
афганських ущелинах, та поклонитися тим, хто прийшов з війни живим.
Віктор Миколайович розповів, що
Афганістан став багатостраждальною землею. Там наші солдати, подаючи руку
дружби і рятуючи долю людства, часом віддавали ще зовсім юне життя заради миру
на землі. Віктор Миколайович пройшов через
жахи війни, через втрати та страждання. Він розповів проте, що бачив і відчував
в той час. Присутніх ознайомив із світлинами з армійського альбому.
Афганіська війна ще довго буде нагадувати про себе, поки живі матері й
батьки, які втратили синів. Вона буде жити в пам’яті дітей, які виросли без батьків. Багато з них зовсім не знали тепла
батьківських рук, інші ж все життя будуть берегти дитячі спогади про них. Час
невблаганно робить свою справу. В глибину історії відходить війна... І дай Бог,
щоб нікому і ніколи не довелося пережити такі страшні часи.
Вірш-реквієм прочитала Ясківець
Юлія.
Поставте скибку хліба на стакан
І голови схиліть в скорботі вічній
За тих, кого убив Афганістан,
Чиї він душі зранив і скалічив.
О, Україно! Ніжно пригорни
Усіх живих синів своїх, як мати,
Щоб ми уже не бачили війни,
Не чули щоб ніколи звук гармати.
Пам'ять! Гірка пам'ять війни! Вона ніколи не згасне. Хвилиною мовчання
присутні вшанували загиблих воїнів – афганців.
Доповнила урок пам’яті книжкова виставка:
«Крізь пекло Афганської війни» і папка
спогадів односельчан, які приймали участь у цій війні.
Пам'ять живе у спогадах
Останню колону радянських військ з Афганістану було
виведено 15 лютого 1989 року. Участь держави у цьому військовому конфлікті
коштувало нам життя більше 14 тисяч наших солдатів і офіцерів, здоров’я
десятків тисяч військових. Будь - яка війна, як жорно ламає життя безлічі людей.
Це жорстока правда. Поділяючи всю біль з тими, хто втратив на цій війні своїх рідних і близьких, дітей і чоловіків, віддаючи данину поваги всім
учасникам подібних подій, офіційно, на законодавчому рівні в деяких суверенних
державах, утворених на теренах колишнього СРСР, були встановлені відповідні
пам’ятні дати. Є такий день і в Україні - це День вшанування учасників бойових
дій на території інших держав, який встановлений Указом Президента Україниу
2004 році, і відтоді відзначається щорічно 15 лютого.
Все далі в історію
відходять події, пов’язані з Афганською війною, а спогади учасників бойових дій
залишаються з нами.
Пройшовши суворі будні Афганістану, людиною з легенди став наш земляк,
підполковник мотострілкових військ, учасник бойових дій з 1983 по 1985 роки. На
період ведення бойових дій був майором-начальником штабу окремої військової
частини медичного батальйону.
Спогади
Гурина Миколи Вікторовича
В Афганістан Микола
Вікторович прибув 20 травня 1983 року літаком
із Ташкента в
м. Кабул, з аеродрому разом з іншими прибувшими офіцерами був направлений на
пересильний пункт, звідти нас протягом двох діб розподіляли по населених пунктах
де дислокувалися частини, в яких нам доводилося служити протягом 2-х років.
Після приземлення в Кабулі, - говорив
Микола Вікторович, де відкривалася картина – начебто ми сіли в якусь чашу, де
навколо гори. Біля аеродрому страшний пил, піднятий винтами літака і велика
спека до 50 градусів. Вночі місто обстрілювалося мінами і ракетами.
З Кабула він був відправлений гвинтокрилом
на авіабазу Баграм – це 35 кілометрів від Кабула, на посаду начальника штабу
військової частини окремого медичного батальйону.
Бойові дії з нашої сторони проводилися за
допомогою рейдових операцій по знешкодженню караванів ворога, які перевозили із
інших країн у Афганістан зброю та
наркотики.
Найбільші втрати за увесь період бойових дій у Афганістані були у 1984
році під час проведення Пандшерської операції в ущелені з аналогічною назвою,
коли загинуло 2.5 тисячі військовослужбовців 40 Армії, в тому числі
мотострілковий батальйон із 500 чоловік
нашої мотострілкової Баграмської дивізії.
Своїми бойовими спогадами ділився з
користувачами нашої бібліотеки.
Цих
днів ні Микола Вікторович, ні інші військовослужбовці, які побували там, забути
не зможуть ніколи. З тих далеких 80-х, як наш земляк повернувся з Афганістану,
пройшло 25 років.
Нагороди: за бойові заслуги, ветеран
війни, воїну інтернаціоналісту, за бездоганну службу, від вдячного афганського
народу, 60 років збройних сил СРСР, 70 років збройних сил.
Спогади
Іщенка Віктора Миколайовича
У травні став призовником.
У навчальну частину направили в Вірменію в місто Кіровокан. Військову присягу
прийняв у червні місяці. Основною метою участі у бойових діях в Афганістані був
захист мирного населення, встановлення порядку, а основне – гідно представити
свою Батьківщину.
Моральний стан бійців був бойовий. У
вільні хвилини писали листи додому, читали. Бійців гинуло багато: одні під час обстрілів, інші - під
час бойових дій. Найбільше боїв було в гірських частинах країни. Серед мирного
населення було велике розуміння. Люди,
які не були зв’язані з бойовиками, ставилися до солдатів добре. В військовій
частині побудовані бараки на 200-300 солдатів. Була польова кухня, баня.
Коли дізнались про виведення військ з
Афганістану, кожен мріяв залишитися живим і обійняти всю свою рідню. Наша
частина виводилася з Афганістану 18 лютого. Нагороджений медаллю «70 лет ВС
СССР», медаллю «Воину интернационалисту от благодатного народа», « Отличник Советской Армии», «Захисник Вітчизни».
Віктор
Миколайович відгукується на запрошення в бібліотеку, школу на зустрічі з
молоддю.
Спогади
Ноздріна Сергія Івановича
Народився Сергій Іванович у 1959
році в с. Варварівці. У 1978 році був призваний до лав Радянської армії в м.
Хорол. Потім у 1980 р. Проводився набір спецгрупи для інтернаціонального
виконання місії в Афганістані. І він потрапив у цю групу.
Військової
техніки у спецгрупі не було. Так як там не було доріг, доводилося ходити по гірських стежках.
Коли
закінчився термін перебування в Афганістані Сергія Івановича, то довелося
переправлятися своїм ходом. Іти пішки, а потім через кордон перепливати річку човнами.
У той час
війна в Афганістані продовжувалася , тому набиралася нова спецгрупа, для
бойових дій.
Нагорода
Сергія Івановича, як у прикордонника: «Отличник – пограничник первой и второй
степени».
Спогади
Скрипника Миколи
Володимировича
Микола
Володимирович був зарахований у військову частину, яку направили в Афганістан. На той час це
був 1979 рік, тобто Микола Володимирович був одним із перших солдатів.
Проходили бойові навчання, щоб знали, як
себе захистити.
Природні умови дуже погані: спека до 40
градусів, гори, мало дерев, кущів. Люди там жили, брудні, голодні, за житло в
них були глиняні маленькі житла
«хижини». Люди мовчазні, злякані.
Микола Володимирович пробув там 8
місяців. Життя проходило в польових умовах кухня, баня. Спали в палатках.
Воду і продукти постійно привозили, але
були випадки коли були голодні і не один день.
Техніка була з Радянського Союзу:
автомашини, танки, артилерія, інженерні війська.
Нагороди:
медаль «Від Афганського народу», медаль «70 років Збройних Сил України
СРСР», медаль «Захисник Вітчизни», медаль
«Воїн –Інтернаціоналіст».
Спогади
Кобилко Василя Миколайовича
20 лютого 1969 року у с. Варварівці у сім’ї колгоспників Кобилки Миколи Никифоровича та
Кобилки Марії Панасівни народився син Василь, світловолосий голубоокий хлопчик.
Закінчив 8 класів Варварівської
середньої школи, потім Карлівське СПТУ - 8, здобувши професію токаря.
Доля не балувала Василя, йому довелося
пройти пекло Афганістану: з 19.05.1987 року по 1.04.1989 року він виконував
інтернаціональний обов’язок. Майже 2
роки тяжких випробувань духу, сили, мужності.
Василь Миколайович весь час працював
механізатором. Його поважають колеги по роботі за працьовитість, щирість,
скромність, стриманість, він «ніколи не кидає слів на вітер».
Немає коментарів:
Дописати коментар