Робота користувача бібліотеки Світлани Бегмат,
учасниці
Всеукраїнського конкурсу:
«Книга пам’яті мого роду»
Номінація: «Сімейна книга пам’яті»
Із року в рік часопис віддаляє
Своїх нащадків далі від війни.
Та травень нам знову нагадає,
Як із життя ішли його сини
Пам'ять... Вона нетлінна і вічна. Вона дивиться на нас
із старих фронтових фотографій, з тих речей, які зберігаються в родинах. Ми всі
повинні знати історію свого села чи міста, родини, завжди пам’ятати про ту
землю, на якій народилися. Народ, позбавлений пам’яті,
позбавлений своєї історії, не може існувати й розвиватися.
Дорога ціна, заплачена українським народом за участь у
найстрашнішій за всю світову історію війни.
Не щезне з пам’яті людської, не йде в забуття
великий подвиг і велика трагедія нашого народу – його битва, його перемога над нацизмом.
Вона увірвалась у дитинство і юність наших бабусь і дідів, прадідів і
прабабусь, мов чорний смерч. Підпалила нашу квітучу землю, палала
ненька-Україна.
Війна… Це страшне лихо, яке увійшло в кожен дім, сім’ю. Війна розбила сім’ї, розділила закоханих, забрала
батьків і матерів у дітей.
Час спливає невпинно і безжалісно. З кожним роком, з
кожним днем все менше серед нас ветеранів Другої світової війни. Але є ті люди,
які мають право розповісти про війну від імені всіх солдат, що здобули
Перемогу, від імені тих, що дійшли і не дійшли до неї, нагороджених і
ненагороджених, живих і мертвих.
Рідна земле! Пам’яттю людською ми
збережемо героїчний подвиг твій. Так писав у своєму вірші наш односельчанин В.
Капустян.
Не буває біди, щоб прийшла назавжди,
Хоч у серці й лишають вічні сліди.
Наче слід від свинцю, наче рани бійця,
Ми несем у душі ці сліди до кінця,
І ніщо у душі тих слідів не стирає,
А це значить, що пам'ять у нас не
вмирає.
Полягли наші пращури в роки війни,
Та від нелюдів світ захистили вони.
І без них виросли їх дочки й сини,
Вже й онуки і правнуки в них підросли.
На стіні фотокартка, як пам'ять жива,
Тож згадаємо з вдячністю їх імена.
У кожній сім’ї був свій солдат-захисник, і є своя
пам'ять. А якби ще й наші діди, бабусі та батьки зуміли зберегти для нас якісь
сімейні реліквії і підкріпити їх цікавими історіями.
«Заглянути» в свій родовід, розповісти про своїх
прадідів, які теж воювали, допомогла мені моя бабуся - Віра Олексіївна Бегмат, ветеран
педагогічної праці, а зараз завідуюча Варварівським народним історичним музеєм,
голова первинної Ради ветеранів села. Вона дитина війни. Вдивляючись у очі
свого тата, який уважно спостерігав все життя із світлин, вона говорить:
«Батьку, розминулись ми навік з тобою…»
«Їй було 4 роки. Батько сильними руками піднімає її до
прикрашеної ялинки, і вона ножицями відрізає цукерки. Ось і все. Цей уривок
дитячої пам’яті став дорогоцінним скарбом на всі роки життя моєї
любої бабусі.
Мій прадідусь Олексій Панасович Дзьох з прабабусею
Марією Євменівною, сином Олексієм та донькою Вірою (моєю бабусею), жив у Ланній
Карлівського району Полтавської області, працював залізничником на місцевому
цукровому заводі. Навесні 1941 року його мобілізували, він у квітні-травні
проходив військове навчання у Яреськах. Прабабуся зрідка навідувалася до нього.
А то якось прадідусь попросив: «Привези наступного разу дітей, я так за ними
скучив!». Але наступного разу вже не було, бо того дня
почалася війна. Прадідусь, артилерист, пішов на фронт. З тих пір від нього не
отримали жодної вісточки.
Наближався фронт. Готуючись до окупації, частину
заводського обладнання утопили в ставку, частину евакуювали. Щойно до Ланни зайшли фашисти, як поліцаї вигнали прабабусю з
дітьми із квартири, адже ми були сім’єю комуніста.
Зібрали вони у вузол речі, взяли за мотузку корову та й пішли у Котлярівку до
прадідусевих батьків. Але там були свої
поліцаї! Погрожуючи розстріляти всіх, вигнали на вулицю. Залишався останній варіант – іти в Редути до прабабусиних
батьків. І там усе повторилося.
Повернулися вони в Ланну, знайшли прихисток під напнутим
рядном. Прабабуся закопала у купу гною швейну машину «Зінгер». А корова стояла
біля них просто неба. Так жили до самих холодів. Тоді добрі люди впустили їх у
куточок своєї хатини, виділили їм піл (таке дерев’яне ліжко). Прабабуся ходила
на якусь роботу, а моя бабуся з своїм братом, обнявшись, щоб було тепліше,
чекала на неї. Мріяли про батька, про те, що скоро війна закінчиться…
Після 2 років окупації, коли радянські війська погнали
ворога на захід, почали повертатися з евакуації ланнівці.
Мою прабабусю у листопаді 1943-го відправили у ліси на
Брянщині випилювати повалені вибухами дерева, а моя бабуся з братиком
залишилися самі: йому – 13, а бабусі 6. Як жили, що їли бабуся пам’ятає мало, а
ось, що накосили сіна корові на зиму, пам’ятає добре.
25 травня 1944 року, саме у день його 14-ліття,
бабусиного брата не стало. Він пас корів і пішов вирізати вудлище. Поблизу
жінка саджала городину, а її дитина гралась якоюсь залізячкою. Ішли три хлопці,
забрали ту цяцьку і один кинув
Альоші під ноги. То була німецька міна.
Брат моєї бабусі і його товариш Борис були тяжко поранені і померли, а двох
їх друзів покалічило.
Здавалось, що разом із сином померла і прабабусина душа.
Бабуся з своєю мамою жили в землянці, а поруч будували мазанку. Бабуся ходила
до школи, хоч були великі злидні. У бабусі були якісь ботиночки, але не було
панчіх. Не багатими були й інші її ровесники, які навіть мали батьків. Та все ж
всі вчилися дуже старанно.
У бабусі ніколи з голови не виходив батько. Інші, хто
пропав безвісти, знаходилися, хтось отримував похоронку. А нам… нічого! Бувало
мама моєї бабусі зварить пісний борщ і каже: «Ану виглянь, чи не йде тато».
Бабуся місяцями чекала, вдивляючись в дорогу…
А тоді прийшло повідомлення, що Олексій Дзьох пропав безвісти у 1944 році.
Після закінчення школи бабуся вступила до Полтавського
педінституту. Потім працювала вихователем у дитячому будинку, який був тоді в
нашому селі. А в нечасті вільні хвилини увесь час думала: ось був би в мене
батько! Він би порадив, допоміг прийняти якесь рішення.
Моя бабуся хоче, щоб внуки і правнуки знали, якою ціною
їм дісталося те, що вони мають, і цінували його. Цінували своїх батьків, бо це
в житті найдорожче.
Бабуся працювала вчителем історії, сільським головою, а як голова первинної ради
ветеранів, побувавши в багатьох родинах односельців, переймається долею кожного
жителя нашого села.
Традиційно
кожного року односельців-ветеранів вітає генеральний директор ПСП «Орач»
депутат районної ради Олег Бегмат. В селі воювали – 780 чоловік, 412 – загинуло, 98 з війни
повернулися інвалідами, під час окупації села загинув 21 мирний житель. На кінець 1945 року,
односельчани - учасники
бойових дій отримали 386 нагород. Сьогодні серед нас проживає єдиний ветеран
Другої світової війни, учасник бойових дій - Григорій Маркович Бабенко.
В нашому селі музей – це нетлінні мости з минулого в
майбутнє. Моя бабуся є хранителькою минувшини, берегинею. Вона формує у
підростаючого покоління патріотичну свідомість,
виховує шанобливе ставлення до пам’яті свого роду.
Сьогодні набули нового змісту слова: «Слава Україні –
Героям слава!» Встають сини і дочки України, і йдуть захищати рідну землю, пам’ятаючи про славу й гордість свого волелюбного народу. Народу,
який не схиляв голову перед ворогами, не корився лихій долі і ніколи не забував
про своїх героїв. Воїни добра, я вірю, що світло, яке ви несете в своїх душах,
розвіє пітьму, і над нашою землею засяє сонце миру і добра!
У наших душах завжди
живе глибоке переконання, що не вмре народ, не поляже, який має таке
глибоке коріння, історію, прекрасну мову. Хочеться вірити, що моє покоління,
яке зросло у своїй незалежній державі, підійме нашу Україну на новий рівень.
Наш святий обов’язок - зберегти те, що
нам передали наші предки і передати нашим нащадкам.
Думаю, що кожен юнак і кожна юнка епіграфом до свого
життя можуть взяти такі рядки:
«Треба жить, щоб в землю врізать
Слід глибокий і помітний,
Щоб твоя лишилась справа,
Як той дуб тисячолітній».
.jpg)
