Мистецтво чистого світла

Виставка вишитих бісером ікон користувача бібліотеки Родик Тамари Федорівни      

Наша Варварівка завжди славилась своєю незрівняною красою, як і сама природа та краєвиди, так і талановиті і працьовиті люди, серед них і користувач нашої бібліотеки Тамара Федорівна Родик.

Людина потребує краси, як квітка сонця, щоб творити і віддавати її іншим. Аби створити щось красиве, треба мати красу в душі.

Що тримає людину на світі? Що дає їй наснагу? Безумовно, захоплення. Якщо людина щось полюбляє, то оте щось напуває її джерельною водою, підносить на крилах, дає поштовх відкриттів, надає сенс життю. Надзвичайно приємно, коли твоя праця радує людей, змушує їх посміхатися, покращує її настрій.

      Представляла Тамара Федорівна свої витвори мистецтва на святі села. Це і вишивка, і в’язані речі і випічка. Зараз вона захопилася вишиванням різнобарвним бісером. Вражають урочистістю роботи лик святих. Вони вкарбовуються в серці, кличуть до добра і любові.

       У кожного свої прагнення і бажання, які формують певні хоббі, заняття для душі, які захоплюють людину, бо це спосіб самовираження, до речі Тамара Федорівна депутат сільської ради багатьох скликань.  Коли людина має заняття для душі воно його ніколи не покидає, воно підтримує, розраджує, допомогає.

     Різні види рукоділля не тільки сприяють реалізації творчих фантазій, а й заспокоюють, допомагають розвивати образне мислення. У сучасному світі, де все прискорюється, де так важно зупинитися, щоб усвідомлювати. Хто ми і куди йдемо, роль успішної ручної роботи важко переоцінити.

         Від того, як при нашій бібліотеці з’явився Інтернет наші майстрині можуть вивчати нові технології, черпати нові ідеї, захоплюватися роботами інших майстринь.

Нехай любов до творчості прийде і у ваш дім і запалить вогонь прекрасного і у наших серцях.

    Користувачі нашої бібліотеки щиро дякують, Вам, Тамаро Федорівно, за подаровані підбірки журналів: «Истории из жизни» і всі щиро Вас вітають з Днем народження,  бажають творчих успіхів, щастя і здоров’я!

Рідна мова – то великий дар,

тож шануй його, люби й оберігай.

Не посмій забути маминої мови,

Нею квітне поле і гудуть  діброви.

Можеш позабути запах рути – м’яти,

Але рідну мову мусиш пам’ятати,

Можеш не впізнати голосу діброву,

Та не смій зректися маминої мови.

     Сьогодні імена святих Кирила та Мефодія відомі і шановані у всьому християнському світі. Заслуги цих великих слов'янських просвітителів в історії культури важко переоцінити. Близько 1135 років тому Кирило і Мефодій принесли на землі слов'ян світло писемності та знань. Більшу частину свого життя ці просвітителі присвятили справі створення і розвитку слов'янської писемності, адже вони слушно вважали, що писемність є найважливішою складовою частиною культури будь-якого народу.

Кирило розробив і уклав першу упорядковану слов'янську абетку на базі грецької, суттєво змінивши її, щоб передати слов'янську звукову систему, чим поклав початок розвитку слов'янської писемності. Одночасно зі створенням абетки було розпочато роботу над перекладом з грецької на слов'янську Євангелія та Псалтиря. Кирило та Мефодій переклали зі старогрецької мови багато книг, що започаткувало слов'янську літературну мову і книжкову справу. Завдяки їм слов'яни отримали можливість слухати Божественну Літургію рідною мовою. У середньовічній Європі слов'янська мова стала третьою мовою після грецької та латинської, за допомогою якої поширювалося слово Боже.

      Мова – це оригінальний чинник пам’яті: матері – батька, природи, історії держави і суспільства. Саме тому і святкуємо День слов’янської писемності у цю квітучу пору і з нагоди цього в бібліотеці проведена година цікавих повідомлень: «Таємниці слов’янської абетки» .    

Бібліотекар разом з активними користувачами бібліотеки, ведучими Вікою Бобровською та Галею Білан пропонували дітям допомогти їм закінчити рядки віршів.

    Щоб розумним й мудрим стати, треба рідну мову  (знати)

    А щоб вміти говорити, треба мову рідну (вчити)

    Знає кожен з нас чудово – не прожити нам без  (мови)

    

      А ще наш народ склав про мову мудрі вислови – прислів’я та приказки. Діти називали прислів’я, ось наприклад  «Зі слова починається людина, а із мови – країна», «Рідна мова – чарівниця, душі народної скарбниця» і інші.

Ми – українці – повинні пишатися своєю чудовою, веселковою мовою, пишатися тим, що ми живемо на цій чудовій землі. Від нашої любові до неї , від нашої праці і нашого сумління залежить її майбутнє. Запам’ятайте таку  істину: від кожного з нас  залежить – буде жити чи помре наша солов’їна мова, одна із найспівучіших мов світу.

Минають роки, спливають сторіччя. Через терни та утиски пробивалося рідне слово, як парость виноградної лози тягнулося до сонця. Іван Котляревський, Іван Франко, Леся Українка, Тарас Шевченко підняли його на вершину слави.

Бережімо, вивчаймо і удосконалюймо культуру мовлення, щоб, як заповідає Ліна Костенко:   

Слова росли із ґрунту, мов жита,

Вона, як хліб, вона мені свята

І кров’ю предків тяжко пурпурова.

Між нас тобі, Тарасе, жити

Щоб пізнати Шевченка,

замало всього життя

   Нагадаємо, що помер Тарас Григорович Шевченко 10 березня 1861 року в С.Петербурзі і був там похований. 18 травня труна з тілом великого Кобзаря прибула до Києва пароплавом "Кременчук". А 22 травня відбулося перепоховання великого сина українського народу на Чернечій горі поблизу Канева. Була виконана перша частина "Заповіту" нашого генія і пророка:

 Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

   Шевченко вимушений був більшу частину життя провести на чужині (тільки в засланні близько 10 років ). А душа і серце рвалися на вишневу Україну. Лише там він міг бути щасливим. Могила Кобзаря зразу стала місцем паломництва для українців і не тільки.

      Іван Нечуй-Левицький відвідав могилу Т.Г. Шевченка у 1880 р. Після цієї поїздки митець написав нарис «Шевченкова могила», «…такий тяжкий напичаток на душі, що сльози самі виступають на очах». Не тиха задуманість, не поетична мрія про історичну минувшість, про давнину повіває своїм крилом над могилою Шевченка, ні! Щось важке лягає на серце і душить його, як те каміння, що лежить на його могилі. «Туга розлилася над цим дивним краєм, як невидима річка горя…» - писав Іван Семенович.

    У 1939 році тут було споруджено великий пам'ятник із постаттю Шевченка, вилитої з бронзи і встановленої на постаменті на терасі великої вежі.

Музеї – обереги вічності

(До міжнародного дня музеїв)

     Музеї – храми історії та людської пам’яті. Музеї – це нетлінні мости з минулого в майбутнє, це не просто місце, де зберігається пам'ять людства, документується історія, а й де ще існує освіта. Цього дня користувачі бібліотеки віртуально побували в багатьох музеях.

Нічого вищого нема, окрім святого ймення Мати!

Багато в світі різних слів

І різних виразів чимало,

Та найласкавіше із них

І найрідніше слово – «мама».

  Ось і прийшов на нашу землю травень, оспіваний у піснях, гаптований солов’їним співом і приніс нам шановане свято – День матері.

  Кожний із нас з самого дитинства несе в душі єдиний неповторний образ мами, котра завжди розуміє, пробачає, завжди жаліє і щиро любить свою дитину.

  У всіх народів, у всі віки жінка – мати була богинею, добрим ангелом домашнього вогнища. Її мудрість поважали в сім’ї, в її обіймах знаходили спокій дитячі серця. Саме до Дня матері в бібліотеці було проведено літературно-поетичні читання: «З тобою, мамо, світ прекрасний».

  Чим більша любов дитини до матері, тим світліше її життя.

  Бібліотекар звернулася до користувачів зі словами: «Та чи знайдеться доволі слів, щоб оповісти про мамину мудрість, сердечність, самовідданість, роботящість, дбайливість, терплячість, щедрість, ніжність? Слова то знайдуться, але завжди їх буде замало й ніколи не буде доволі» та читала легенду «Мамина любов» в якій описана сила материнської любові.

  Слово «мама» росте з нами тихо, як тихо ростуть дерева, сходить сонце, розквітає квітка, як гладить нас мама по голівці.

І тихо приходить на вуста промінцем маминої усмішки і ласкавістю її очей, листочком вишні і світлинкою сонця, пелюсткою квітки і радістю веселки, теплою лагідністю і вечірньою молитвою. Так розповідала про свою маму Олену Юріївну Литвиненко – донька Аліна, учениця 9 класу.

  Учні 4 класу Світланка і Олександр намалювали портрет матусі, бо що ж то за свято без подарунка?

  Я, як бібліотекар, хочу сказати, що цього року Олені Юріївні присвоєно почесне звання «Мати-героїня», разом з чоловіком Юрієм Федоровичем вони віддають своїм вісьмом сонечкам безмежну самовіддану любов. В цій родині діти завжди купаються в любові батьків. Турботливе подружжя постійно дбає про добробут родини, діти завжди дружно допомагають батькам.

  З пошани до матері починається Людина. В сім’ї Литвиненків шанують матір, а це значить, що діти ростуть милосердними, чуйними, тактовними, відповідальними, поважають старших, люблять природу, зростають справжніми людьми.

  А ще дуже багато цікавого дізнаються з книг – і про квіти, які так зі смаком висаджені на їх подвір’ї, і про бджілок-трудівниць і красенів-голубів, декоративних птахів і лелеку, що біля міні-озерця на подвір’ї. Діти люблять поезію, співати, малювати. І сьогодні все для берегині родинного тепла і затишку, любої матусі. Зі святом Вас, шановна Олена Юріївна!

  Свої вірші, малюнки цього дня дарували юні користувачі Катруся Барабаш – мамі Олені Олександрівні і Аня Ткаченко з сестрою Валею – мамі Людмилі Леонідівні.

  Свічка палкого материнського серця повсякчас освітлює життєву дорогу своїх дітей, тож нехай і вдячність дітей матерям ніколи не буває запізнілою. В бібліотеці оформлено книжкову виставку: «Все до серденька матері горнеться», на якій були представлені збірки художніх творів присвячених величному образу Матері. Книги у яких оспівано образ берегині домашнього вогнища.

  Матерів мільйони. І кожна несе в серці любов. Кожен скаже: «Найкраща мама – моя мама, бо безмежна її ніжність».

Корифей української прози

Панасу Мирному – 165років

Ти вчив любить народ, любив голодних, гнаних,

І словом огненним за них ти воював.

Ти в творчості своїй подібний океану

І гаю в бурі час, у клекоті заграв,

Що грізно так стають на синій Оболоні.

Ти рідний нам без меж, між нами, як живий,

Ти з нами в час новин, із нами в громі броні

І в дзвоні молотів за щастя йдеш у бій.

                                                                                              В.Сосюра

    В  історію української літератури Панас Мирний увійшов, як видатний письменник-реаліст, митець великого епічного таланту, автор соціальних романів і повістей з  народного життя. Корифей української прози, талановитий майстер  художнього слова створив справжні літературні шедеври.

      Творчість Панаса Мирного – це ціла епоха в історії нашої літератури. Під його пером українська проза вийшла на рівень романів із міцним соціальним та психологічним осердям. Новаторство письменника досі нікому не вдалося перевершити.

     Його ім’я  яскраво промениться в сузір’ї імен українських письменників другої половини XIX століття. Олесь Гончар писав: «З появою романів і повістей Панаса Мирного в українську художню прозу ринула повінь народного життя з усім розмаїттям людських характерів, із істинністю народного мислення, з незвичайно багатим емоційним світом простих людей».

    Осяяна спалахами огненної музи Т. Г. Шевченка, творчість  Панаса Яковича ознаменувала новий етап у розвитку реалістичної української прози дожовтневої доби. Глибокий знавець тогочасного життя, вдумливий художник-новатор він змалював життя українського народу від часів кріпацтва до бурхливого розвитку капіталізму, збагатив літературу новими жанрами і темами.

       Користувачі   бібліотеки ознайомилися з літературним портретом «Перший симфоніст української прози", та згадали героїв його творів "Хіба ревуть воли, як ясла повні", "Морозенко", "Голодна воля", "Повія". Багато було ілюстрацій до творів письменника. Вони дізналися з газети "Зоря Полтавщини" про переможців щорічної премії ім. Панаса Мирного за  2014 рік. 

Вічний вогонь подвигу

Весна іде, і переможним кроком

В тюльпановому вічному вогні

Йде травень крізь хвилини, дні і роки,

Несе нащадкам спогади свої.

Чимало свят дарує нам весна,

Як в рідний дім повернення з дороги.

Та є найбільш хвилюючим для нас

Величне свято Перемоги.

     Травень – особливий місяць для тих, хто жив і живе очікуванням весни, для тих, хто пам’ятає, якими неймовірними, героїчними зусиллями майже сім десятків років тому наші захисники відвоювали для своїх  нащадків мирне небо, справжню ціну якому ми чи не вперше усвідомили зовсім не давно.

    Копітким та насиченим видався початок травня для Варварівської сільської громади. Активно включились у підготовку до Дня Перемоги всі працівники установ та закладів села. У бібліотеці була організована книжкова виставка: «Подвигу - пам'ять, подвигу – слава», біля якої була проведена година пам’яті: «Знов білим  цвітом вкрилися  сади, і знов приходить свято Перемоги».

  Швидко, мов весняні струмки, збігають роки, квітнуть дерева, приходять у світ нові люди. Але не старіє, не зникає пам'ять тих літ.

   Пам'ять… Гірка пам'ять війни… Вона ніколи не згасне у спогадах ветеранів, як свідок різних років. Покладанням квітів до пам’ятника загиблих воїнів розпочався мітинг в нашому селі.

Конкурс строю та пісні.

Тематичний концерт.

   Книгу пам’яті  загиблих жителів села зачитали син загиблого на війні батька – Лосєв Іван Остапович, онук діда, який не повернувся з війни- Білан Леонід Петрович, онука, яка знає свого дідуся тільки із розповідей – Полєжаєва Наталія Анатолієвна.

Учні місцевої школи вручили ветеранам квіти.

 Традиційною «солдатською кашею» пригощав односельців генеральний директор ПСП «Орач» депутат районної ради Олег Бегмат. Слід відзначити, що Олег Леонідович, як меценат і благодійник разом із головою ветеранської організації Вірою Бегмат та працівниками сільської ради щорічно напередодні дня Перемоги особисто вітають учасників війни та єдиного ветерана Великої Вітчизняної війни, учасника бойових дій Григорія Марковича Бабенка. 

   Сімнадцятирічним юнаком призвали його до лав армії у 1943 році, коли наші війська звільнили Харків, а потім Полтаву. Його військовий шлях проліг через Москву, а тоді - Далекий Схід - Владивосток. Служив у морському десанті, на торпедному катері. Визволяли портові містечка Расін, Гензан, Сейшин. Не всі поверталися на катер, гинули молоді хлопці.

   Було дуже сумно у чужій далекій стороні. Та і на Далекому Сході настав мир. Проте сподіванням повернутися додому судилося збутися аж через 8 років.

    Далі було мирне життя. Працював на різних ділянках, які доручали. Намагався жити по совісті і за Божими заповідями. Разом із дружиною виховували трьох доньок, які зараз не дають сумувати, дбають про старенького батька.

      Бажаємо Вам міцного здоров'я, довголіття, шановний ветерану! 

Священна пам’ять в спадок нам дана

    (До днів пам’яті та примирення, присвячених пам’яті  жертв Другої світової війни)

     9 травня проголошено Генеральною Асамблеєю ООН Міжнародним  днем пам’яті та примирення. Адже трагедія Другої світової забрала мільйони життів у багатьох країнах світу.

   Скільки б років не минуло, ми завжди пам’ятаємо про трагедію, яку пережив наш народ під час Другої світової війни, і про ті титанічні зусилля, які доклали наші ветерани, аби визволити українські землі від фашистської навали.

     В бібліотеці  був організований огляд літератури: «В книжковій пам’яті – миттєвості війни», на якому представлені документи розкривають історичну правду про переможні та трагічні дні війни, змальовують образи учасників воєнних подій. Це нагадування про  велич народного подвигу, про нездоланну стійкість, мужність і волю людей.

    Книги про війну – це теж пам’ятник героям війни, відомим і невідомим її солдатам, це пам'ять про світлі подвиги і трагічні жертви.

   Нехай війну пізнають діти лише із спогадів сивочолих ветеранів, а ріка пам’яті не обімліє у віках. 

 

       Щоб бути вартим майбутнього, нам треба осягнути основний урок історії, зокрема і історії Другої світової війни. І він полягає в тому, що тільки в єдності наша сила, сила українського народу, сила України. Разом – ми нездоланні!

      Ми низько схиляємо голови перед вами, дорогі ветерани. Зичимо вам міцного здоров’я, бадьорості духу, наснаги, тепла і затишку в родинах.

СХИЛІМО ГОЛОВУ...
Наче птахи летять невблаганно літа,
Залишають свій стрій дорогі ветерани.
У минуле пішла найстрашніша війна,
Та про неї постійно нагадують рани.

З кожним роком все менше і менше стає
Тих людей, які нам здобули Перемогу.
Лише пам'ять забути про них не дає,
Пам’ятаймо про них і молімося Богу.

Нехай Вічні вогні на могилах горять,
Перед ними завжди на коліна ставайте.
Пам’ятайте живих і померлих солдат,
Схиліть голови – шану віддайте!